Як бабуся болотяника перехитрувала
Як бабуся болотяника перехитрувала
Жила колись давно стара-престара бабуся сама в хаті коло лісу. Вже їй років, мабуть, сто було чи, може, й більше… А за тим лісом болото, а в тому болоті жив болотяник, що вночі по болоту шастав, а вдень на купині спав. І хвалився болотяник, що мудрішого від нього й на світі немає, бо він кого хоч обдурити може.
Ото дізнався болотяник, що бабуся за лісом сама живе, перекинувсь на діда, приходить до неї й каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене в хату, щоб не так сумно було.
— Ну, що ж, – каже бабуся, – як ти добрий чоловік, приставай: будемо жити вдвох.
І пустила його в хату. Пожили вдвох зиму, дочекалися весни. Бабуся й каже:
— Ну, діду, треба нам щось садити, бо не буде чого взимку їсти.
— Тільки ти, – каже дід, – поміркуй своєю головою… що тобі краще, те й будемо садити…
А сам думає: «Ну, стривай, бабо, ти хитра, а я ще хитріший. Я ж тебе перехитрю!»
— У мене городу чимало, – міркує бабуся. – Наймемо чоловіка – нехай виоре, та посадимо городину: буде нам на пожиток.
Найняли чоловіка, виорав город. Заходилася бабуся картоплю садити та й каже:
— Знаєш, діду… Ми ж хоч разом живемо, а їмо порізно… Давай так поділимося: як уродить на городі – хай буде моє те, що в землі, а твоє – що зверху.
— Добре, – каже дід. – Хай буде.
Картопля росте, вони полють. Вродили бульби завбільшки як кулаки. Бабуся собі в яму сипле, а дідові бадилля на купу скидає. Стали їсти. Вкусив дід бадилину та й каже:
— Ану, дай покуштувати – чи твоє смачніше, чи моє.
А бабуся сміється:
— Е, ні, дідусику, їж, що тобі вродило!
Прожили зиму, знову весни дочекалися.
— А що будемо сіяти? – питає дід. – Мені мої харчі вже увірилися.
— Коли так, – міркує бабуся, – насіймо маку.
— Еге, еге! – радіє дід. – Тільки мені хай буде те, що в землі, а твоє – що зверху!
— Про мене, – каже бабуся, – хай мої будуть самі вершечки.
Вродив мак. Голівки такі, як кулаки. Позрізала їх бабуся, повитрушувала, насипала маку повні мішки.
— Тепер, діду, рви усе, що твоє, їж на здоров’я.
Їсть болотяник цурпалки з маку, аж давиться.
— Дай, бабо, покуштувати, чи твоє смачніше, чи моє!
А бабуся сміється:
— Як же я тобі дам, коли мачинка маленька, а в тебе ротище здоровенний?
Перезимували знов. Болотяник цурпалки їсть, а бабуся – мак.
На третю весну вона питається:
— Чи будемо сіяти, чи, може, годі?
Тут болотяник як закричить:
— Щоб ти, клята бабо, пропала! Ти вже мене так захарчувала, що я й ногами не можу ходити!
— То ти, може, й жити в мене не хочеш?
— Ні, не хочу!
— А як же ми розпрощаємося? Навчи мене хоч одненької пісні на згадку!
Став він співати:
«Ой, жив собі болотяник – небога, та не мав він прихилитись до кого. То знайшов собі бабусю старую… Оцю вже, каже, я перехитрую!
А бабуся була хитріша: так його нагодувала, що він ледве дише. Бадиляччя й цурпалки давала: отак того болотяника вшанувала!
Зрозуміла, бабусенько, моє слово? Залишайся жива та здорова!»
— А добре, – питає, – я тобі заспівав?
— Добре, – каже.
— Ну, заспівай же й ти мені, хоч поганенької, та й розпрощаймося!
— Е, ні! – бабуся йому. – Я так не заспіваю! Ось перекидайся на коня, неси мене, куди знаєш, тоді й заспіваю!
Перекинувсь болотяник на коня й поніс її в ліс, між терни та глоди. А бабуся вхопилася за гриву й співає: «Трайда-райда! Трайда-райда!»
Уже болотяника колючки пошмугляли, уже на ньому й шерсті мало, а вона все співає.
Став болотяник проситися:
— Може, годі, бабусенько? Може, все?
— Е, ні, – каже, – не все. Ще й половини не проспівала.
— Ой, бабусю, голубонько, пусти хоч з душею! Не треба мені твоїх пісень!
— Еге, – каже, – я ж тебе слухала! Послухай і ти мене!
Аж заплакав болотяник.
— Дам, – каже, – торбу грошей, тільки відпусти живого!
Забіг у болото, копнув ногою під купиною, де в нього гроші були заховані, вхопив торбу й поніс бабусю до хати.
Як злізла на порозі – кинув їй торбу:
— Тепер знатиму, хто хитріший, хто мудріший! Прощавай, стара!
Та й подався до себе на купину.
