Як дурень став царем

   Жив у нашому селі ґазда, який мав одного-єдиного си­на. Але той син не тішив свого батька, бо був великим дурнем, ліньтюхом. Спав би день і ніч, а їв би лише доб­ренького і масненького. Не хотів знати більше ні про що. Коли дурень підріс, ґазда не знав, що з ним робити, аби трохи розуму навчити й вигнати з нього лінощі. Ра­дився з людьми, думав, прикидав. Нарешті придумав. За­пріг коня до воза і каже:

— Ану, сину, сідай на фіру. Поїдеш у світ учитися ро­зуму. Може, між людьми покинуть тебе лінощі.

Дурень пошкрябав потилицю і відповідає:

— А нащо мені розум? Мені й без нього добре.

— Без розуму ти — як сліпе цуценя… До того ще й лі­нивий.

— Лінивство мені теж не заважає. Пани, он де, нічого не роблять, а добре живуть.

— Не рівняйся до панів, дурню… Хай вони собі пух­нуть, а ми маємо увихатися. Ану сідай на фіру!

— Сідаю, сідаю, тільки би не били… Але я не хочу ку­дись їхати…

Ґазда траснув батогом, і фіра з дурним сином покоти­лася.

— Тату, а ви будете мене увесь час возити? — запитує дурень.

— Ні, відвезу на третє село, щоб не повернувся додому, і лишу самого. Шукай свого гаразду.

—  А мені було б гаразд, якби ви мене возили.

   Виїхали за село. Там сонечко гріє, вітрець повіває, жайворонок співає. Дурень не міг на околоті спокійно ле­жати. Встав і роздивляється по полю. Глип — сірий зай­чисько пасеться в люцерні. Дурень крикнув:

— Утя-тя-тя, куций злодію!

   Скочив на землю і — за куцим. Але заєць є заєць — він спудився і драпанув так, аж закурилося за ним. А хі­ба втечеш від дурня? Дурень такий жва­вий, що ні на крок не відстає від нього. Забіг так дале­ко, що батько його вже більше не бачив і повернув до­дому.

Дурень зловив зайця:

— Від мене не втечеш!

Заєць запищав:

— Не тисни вуха, дурню, бо голова болить!

— Хай тобі болить, що мені до того?

— Я ж твоє щастя, дурню, щоб знав!

— Ти є моє щастя? Виходить, через тебе мене вигнали з дому. Зараз шкіру з тебе злуплю!

— Який ти дурний, братчику! Хіба з щастя можна шкі­ру лупити? Я ж тебе царем зроблю.

— Мене? — здивувався дурень, — Ото буде гарно, як я стану царем! Ходімо, зайчику!

   Потеліпалися обоє до столиці. Як підійшли до царсько­го палацу, заєць сказав:

— Бери мене за вухо і неси цареві в подарунок.

Дурень схопив зайця, поніс до палацу.

— Ти куди? Ану повернися! — крикнули жовніри.

— Мовчіть! Хіба не бачите, що я несу дарунок вель­можному цареві?

Його пропустили. Дурень став перед царем і каже:

— Світлий царю, я приніс тобі зайця, щоб мав що їсти.

   Цар дуже любив, коли йому щось дарували. Схопив зай­ця за вуха. Той заплющив очі, скрнвився, але все стерпів. І цар сказав дурневі:

— Який ти розумний, легіню! В неділю скажу, аби з твого зайця зробили мені печеню.

Дурень поніс куцого до заячої кошари, а той заговорив:

— Я дізнаюся, чи нема в царя доньки на відданні. Че­рез три дні підійдеш до цього паркану.

— Хай буде, зайчику, — відповів дурень.

   Через три дні дурень підійшов до заячої кошари. Заєць йому каже:

— Забери мене звідси. Я вже знаю, що в царя є дівка, що має віддаватися. Вона дуже гарна, але не вміє смія­тися. Цар оголосив, що той, хто зробить так, аби вона сміялася, буде її чоловіком.

   Дурень схопив зайця і втік із ним за місто. Там – від­городили шматок землі, збудували собі хатку з палиць і стали ґаздувати.

   Одного, дня заєць пройшовся по полю, роздивився й по­тім сказав дурневі:

— Посій, братчику, всюди гарбузів.

   Дурень цілий день розкидував по полю гарбузові зер­нята. Не минуло багато часу, як поле довкола вкрилося гарбузами, але не простими, а такими, як копиці сіна. Дурень схопився, за голову:

— Божечку, та як я їх довезу додому?

Заєць заспокоїв:

— Не гризися, братчику… Відірви лише одному хвіст і попхни трохи. Побачиш, що буде.

   Дурень втішився. Вийшов на поле, відірвав першому гарбузові хвоста і заштовхав його вперед. Гарбуз поко­тився, а за ним усі інші гарбузи. Прикотилися до хатки. Та гарбузів було так багато, що хатка ніби пропала між ними. Дурень знову забідкався, не знав, що робити. Заєць каже:

— Не гризися, братчику, завтра прийдуть купці із сто­лиці. У тебе має залишитися один гарбуз.

   На другий день прибули купці. Зійшлося їх стільки, що на одного гарбуза припадало двоє. За якусь хвильку коло хати залишився лиш один гарбуз і гора грошей. Дурень накрив гроші гарбузинням і ліг собі спати. Вранці заєць розбудив його:

— Збирайся, йдемо знову до столиці. Може, десь оже­нимо цього гарбуза. Він, дивись, лишився в нас без пари.

— Хай буде так, як ти, зайчику, кажеш.

   Дурень штурхнув гарбуза під бік, той покотився упе­ред. Прийшли до столиці, ходять від будинку до будинку. Дурень питає кожного пана:

— Чи нема у вас гарної нареченої для нашого гар­буза?

   Пани тільки лупали очима і нічого не казали дурневі. Він тручав гарбуза до інших воріт і знову питав:

— Чи нема у вас гарної дівки для нашого гарбуза?

   Так дійшов із зайцем до царського палацу. Царівна си­діла якраз у вікні — сумна і похмура. Як побачила їх, то вибігла надвір і спитала:

— Куди котите гарбуза?              

— Та ось, хочемо його оженити, та не можемо знайти гар­ної нареченої.

— Ха-ха-ха-ха! Хі-хі-хі-хі! — царівна так сміялася, що всі повибігала і почали ззиратися на неї.

— Чого смієшся, доню? — спитав цар.

— Та, вони хочуть гарбуза оженити, ха-ха-ха!..

Заєць сказав дурневі:

— Підходь до царя і сватай царівну. Скажи, що це ти навчив її сміятися.

Дурень послухав зайця, став перед царем:

— Пресвітлий царю, давай доньку за мене, бо це я навчив її сміятися.

   Цар від свого слова не міг відступити. Як відгойкали весілля, дурень зробився принцом. А як помер старий цар, він сів на престол. Заєць був завжди коло нього і вчив його розуму.

повернутися до: Українські народні казки⇒  

One Response to “Як дурень став царем”