Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Як гуцул навчив царівну ґаздувати

Як гуцул навчив царівну ґаздувати

   Цар і цариця мали доньку. Але вона була не така, як треба, а страшно лінива. Навіть лінувалася зігнати муху з носа. Як залізе, бувало, в колиску, то цілими тижнями не злазить із неї — гойдається й гойдається.

Цар скликав міністрів і сумно говорить:

— Так і так, ви знаєте, що маю одну доньку. Але вона така лінива, що нічогісінько не робить — спить на пні. І я думаю так: якщо видати її за доброго парубка, то може стати іншою, бо коло сухого і сире горить. Як ви кажете?

— Та так, вельможний царю, коло солов’я і горобець — співак.

— Тепер кажіть, як видати заміж таку недотепу та ще й за порядного чоловіка?

Міністри довго думали. Відтак відповіли:

— Треба обдурити женихів, що вона — як ангел. Може, котрийсь повірить.

   А в царя на службі було багато брехунів. Їх ніби вітром розвіяло по цілому світу, і де стояли, там брехали. Стіль­ки говорили про красу царівни, аж язики їм поопухали.

Та легіні приходили і йшли собі геть.

Цар дуже розсердився. Знову скликав міністрів і каже:

— Як не знайдете жениха для моєї доньки, то хай вас шляг трафить!

Міністри довго думали. Відтак відповіли:

— Царівну не засватає ніхто. Хіба її якомусь гуцулові повісити на карк. Той і з чортами дає собі раду!

— Хай буде гуцулові, та як це зробити? — трохи не плаче цар.

— Треба піти полями, лісами, горами направці. Перший молодик, якого здибаємо там, має стати женихом — і фертик.

— А коли не схоче? — допитувався цар.

— То до криміналу! І буде звідти кукати, поки йому не прийде охота оженитися!

   Цар погодився. На другий день пішли направці — по­лями, лісами, горами. Йшли, скільки йшли, і здибають файного гуцула.

— Куди ідеш, легіню? — питають міністри.

— На ярмарок.

— Біду продавати?

— Біду нам не продати, ані проміняти… Йду мелаю купити.

— Чому жінку не взяв із собою?

— Бо нема…

— А де вона?

— Ще в попелі грається.

— Е, ні, легіню, в царській колисці гойдається!

— То хай собі гойдається. Я бідний. За такого й гу­цулки не йдуть.

— Е, ні, за тебе, за такого файного, сама царівна вийде заміж!

— Це та, що лінива? Кажуть, вона не хоче і носа собі витерти…

— Ану, беріть його і замкніть до темниці! — крикнув найстарший міністр.

І зв'язали руки.

Парубок подумав:

— Біда якщо не наздожене, то зачекає… Ну і, зачекала!

   І ліг собі спати. Так спав цілий тиждень. Нарешті при­йшов найстарший міністр і спитав його:

— Ну як, маєш охоту женитися?

Гуцул відповів:

— Покажіть мені мавпу…

   Легіня помили і одягли в дороге убрання. Царівна по­чула, що привели її жениха, і з радості аж у долоні сплеснула. Вона сказала гуцулові:

— Не журися, буде тобі добре, бо я царева донька. Бу­деш у золоті ходити.

— Ліпша своя солома, ніж чужа перина! — відповів їй хлопець.

   Та царські міністри схопили гуцула і потягли до шлю­бу. Обвінчали борзенько з царівною — і спокій голові.

   Цар злагодив велике весілля, але гуцул і чути не хотів про якусь церемонію. Убрав свої гачі, киптар і крисаню, взув постоли й схопив жінку за руку:

— Ходім звідси додому, бо твій вельможний тато — не мого пір'я птах.

— Забери й мою колиску, — попросила лінива царівна.

— Нащо тобі?

— А в чому буду гойдатися?

— Хай буде… — сказав гуцул. Він кинув на фіру золоту колиску, траснув батогом, і поїхали у гори. Вдома поклав колиску серед хати. Жінка сіла в неї, почала колисатися. Гойдалася, доки не заснула. Вранці гуцул сам зварив сніданок і вони наїлися. Потім узяв торбину, повісив на клинок і мовив царівні:

— Я йду жито жати. Скажеш цій торбині, аби зварила горщик борщу і принесла мені у поле.

— Добре, чоловічку… — відповіла царівна і стала коли­сатися.

Гойдалася до полудня. Потім сказала до торбини:

— Ану злізь із клинка, звари обід і понеси моєму чоло­вікові у поле.

   А торбина нічого не чула — навіть не поворухнулася. Царівна кричала, але все марно.

   Увечері повернувся чоловік, голодний і сердитий. Але не сварив жінку. Лише хитав її колиску і приповідав:

— Спи, жіночко, спи…

Та колиска так перехилилася, що царівна з неї поле­тіла.

— Ох, яка! Перевернула мені жінку! — ніби ще біль­ше сердився гуцул. — Я тебе покараю, хоч ти й золота!

Він схопив сокиру і розбив колиску.

Потім зварив вечерю, сам поїв і жінці дав. Уранці ска­зав:

— Іду сіно косити. Скажеш тій торбині, аби мені при­несла полуденок.

— Добре, чоловічку.

Царівна лежала на печі до полудня. Потім мовила:

— Ану, торбино, злізь із клинка! Приготуй і понеси моєму чоловікові полуденок у поле.

   Торбина й чути не хотіла, що чоловік гарує без обіду. Коли він повернувся, царівна сказала:

— Ох, чоловіче, торбина ніяк не хоче мене слухати. Посвари її за те, що не зварила тобі їсти.

— Я її покараю!

   Гуцул зняв торбину із клинка, повісив її царівні на плечі, взяв бучок і — трась. З торби летіли порохи, а жінка підскакувала. Потім він приготував вечерю, сам добре наївся і царівну нагодував.

Уранці гуцул знову повісив торбу на клинок і говорить жінці:

— Ополудні хай вона мені обід принесе. Я іду орати.

— Добре, чоловічку.

   Жінка лежить на печі й ні про що не думає. Ополудні уже просить торбу:

— Злізь, торбиночко, з клинка і приготуй моєму чоло­вікові обід, бо він, мабуть, дуже зголоднів.

Торба висить і не ворухнеться.

   Але царівна пам'ятала про вчорашній вечір. Що було робити? Мусила злізти із печі, розкласти вогонь і зва­рити обід. А коли усе було готове, побігла у поле.

— Ох, чоловіче, я казала торбі, аби вона тобі зварила й понесла полуденок, але з того нічого не вийшло. Я мусила сама тобі варити. Ходи, пообідаєш, поки гарячий.

Чоловік спитав:

— Ти сказала, жіночко, що торба нічого не хоче ро­бити? Та я… я їй дома такого бобу всиплю, що вона буде пам'ятати до святого чуприка!

   І гуцул, лютий, як вогонь, побіг із жінкою додому. Ско­чив до хати, схопив торбу і — буком її, буком!

— Отак буде кожному, хто не хоче нічого робити! — пригрозив, аби почула жінка.

Потім сіли обідати. Гуцул їв і похваляв:

— Ото смачно зварено, я такого доброго ще зроду не їв. Вже й не піду сьогодні у поле. Буду з тобою, жіночко.

Другого дня вранці гуцул каже:

— Йду доорювати поле.

— Добре, чоловічку.

   Коли він вийшов з хати, царівна ще трохи полежала і злізла з печі.

 — Торбинко, досить висіти на клинку, берися до робо­ти. Мій чоловік не любить ледачих. Він знову візьме бука. А нащо нам сорому?

   Хоч говори, хоч молись до неї — торба залишається тор­бою. Висить і мовчить. Царівна розпалила вогонь у печі, зварила обід і понесла в поле. Коли підійшла близько, чоловік спитав:

— Хіба торбина і сьогодні тебе не послухала?

— Навіть говорити не схотіла. Якби чекала на неї, то ти б сидів тепер без обіду.

— Правда, жіночко, чужі руки нічого не варті. Усе тре­ба зробити своїми, — відповів гуцул.

   Помалу-помалу і царівна стала такою газдинькою, що ліпшої й не треба.

Гуцул забув про ремінець, і на цьому казочці кінець.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар