Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Як гуцули надавали цісарю по писку

Як гуцули надавали цісарю по писку

   Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми.

Одного вечора сказав:

— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть.

— А що таке? — поцікавився Юзько.

— Та старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав.

Другого дня Юзько закогутився перед старшиною:

— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти!

   Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони.

— До качура його на три дні! — наказав капралові.

Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді.

Як вийшов на волю, гуцул йому сказав:

— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити.

   Зайшли до корчми, трохи повеселилися, і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.

— Не біда, — каже Юзько. — Здибаємо когось на до­розі…

   Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся. Гуцул підняв його і каже:

— Ніколи не під'юджуй гуцула вбивати людей і красти гроші. Щоб знав…

— Більше не буду, — попросив Юзько.

— Ходімо тепер до корчми, що в лісі.

   Пішли вони, йшли і збилися з дороги. Коли дивляться перед ними хатка, а в тій хатці — бабка.

— Ми зголодніли, бабко, — говорить гуцул.

Бабка дала хлопцям повечеряти, а потім сказала:

— Тікайте звідси, жовнярики, бо тут живуть розбійни­ка що людей вбивають.

   Хотіли втікати, але було вже пізно: на порозі став ватаг розбійників.

— А-а-а, жовніри! — прохрипів. — Шукають, де це ми живемо, аби вистріляти нас, як зайців. Га-га! Ану, хапайте їх – дав указ своїй банді.

   Дванадцять розбійників накинулись на них і вивели надвір. Отаман гарчав:

— Ми можемо зарізати, повісити або паси з вас здерти. Виберіть собі смерть, яка вам більше до вподоби.

   Гуцул роздивився, побачив під грушею на двох каменю­ках великий казан. Подумав і сказав:

— Ми, цісарські вояки, варті ліпшої смерті. Наклади, пане отамане, смальцю у той казан і розпали під ним вогонь. Ми там перед смертю поплаваємо трохи.

— Хай буде ваша воля, — погодився ватаг.

Гуцул попросив знову:

— Ми виліземо на грушу, аби ліпше видіти, як буль­кає смалець.

— Лізьте, нічого не маю проти…

Гуцул узяв каменя і штовхнув Юзька у бік:

— Бери й ти.

   Той теж прихопив добру каменюку. Вилізли на дерево. Тоді гуцул шепнув:

— Як скажу «скач!», кинь каменя в казан і тримайся добре за гілляку.

— Добре, так зроблю, — пообіцяв Юзько.

   Розбійники собі поставали довкола казана. Вогонь був великий, смалець аж хурчав.

— Отамане! — вигукнув гуцул. — Ми зараз поскакаємо у смалець, але ви всі тримайте казан, аби не перевернуся.

— Потримаємо.

   Дванадцять розбійників уперлися у казан патиками, бо був дуже гарячий. Гуцул крикнув:

— Скач.

   Бовтнулися у смалець каменюки і залляли пекучими бризками розбійникам очі. Ті попадали на землю і так ревіли з болю, що страшно було слухати.

   Юзько швидко скочив на отаманового коня — забув і про товариша.

— Зачекай, паршивий Юзьку, здибаємось ми на вузькій стежці, і я тебе притисну до смереки! — погрожував гуцул тікаючи лісом.

Забіг у гущавину, віддихався трохи і став думати:

— Ба, що той цісар робить, коли всюди злодії та роз­бійники? Не дають чоловікові дороги перейти. Міністри, мабуть, йому брешуть. Піду сам і розповім про все, хай пролупить цісар очі.

Подався до палацу. Став коло брами й стукає.

— Хто там? — спитав вартовий.

— Жовнір-гуцул.

— Чого ти хочеш?

— Пустіть мене до цісаря.

— Цісар не приймає.

— Мене мусить прийняти!

   Вийшов офіцер і повів гуцула до палацу. А там уже сидів Юзько, який скинув жовнірську одежу і вбрав ці­сарську.

   Гуцул, увійшовши, засалютував. Цісар зробив знак, аби підійшов ближче, і спитав:

— Чого прийшов, жовніре?

Леґінь почав казати:

У мене був приятель Юзько. Зловили нас розбійники і хотіли у котлі зварити. Ми забризкали їм очі кип'ячим смальцем і втекли. Правда, Юзько зі страху вхопився за отаманового коня, а мене залишив. Добре, що маю довгі ноги. А якби мав коротші, то що було б зі мною?

— А де той Юзько? — спитав цісар.

— Служить у твоїм війську.

— А ти б його впізнав?

— Дуже легко!

— Добре, відпочинь, а потім тебе поведуть до війська, аби впізнав Юзька.

   Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути, і пішов до покою. Там випив пляшку рому, з'їв свинячу шинку, запалив файку і чекає. Увійшов офіцер і повів його до стайні. Там кілька жовнірів пуцували цісарських ко­ней.

   Гуцул ходить стайнею, придивляється до кожного солдата, коли глип, а коло коня стоїть сам Юзько і зуби продає, гуцул схопив його за барки, почав ним трясти.

— Ах, ти, боягузе, залишив приятеля в біді, а сам утік? — і дав йому по писку.

   Цісареві свічки засвітилися перед очима, у вухах дзвони задзвонили. Солдати скрутили гуцулові руки. Юзько, червоний від полишників, переодягнувся, знову зробився цісарем.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути. Цісар сказав:

— Гуцуле, будеш моїм міністром!

   Не знаю, правду казав цісар або ні. Що було далі — то мене не обходить. Мені досить і того, що наш гуцул бив цісаря по писку. І казці кінець.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар