Як леґінь шукав підземну царівну

Раз бідний гуцул прийшов до царя просити допомоги.

— Скільки маєш дітей? — запитав його цар.

— Було семеро, але всі вмерли з голоду. Восьме скоро має народитися.

Тоді цар сказав:

— Якщо воно буде схоже на мене, то як буде мати ві­сімнадцять років, заберу його до себе.

Похнюпився гуцул і пішов додому.

   Незабаром жінка народила хлопчика. Гуцул сподівався, що хоч на старість буде поміч. Але коли синові сповнилося вісімнадцять років, приїхав за ним цар. Подивився на бід­ного парубка, а той зовсім не схожий на нього, та крас­ний, як сонце! І цар забрав хлопця із собою. Старий на те не сказав нічого: думав, як син буде добре матися, то зга­дає про батька і матір.

   Але по дорозі прийшло цареві в голову позбутися красеня. І повіз гуцуляка до Проклятого озера. А жива лю­дина сюди ще не ступала, бо озеро викидало хвилю і за­тягало у безодню.

— Я дуже зголоднів, — сказав хлопцеві цар. — Злови рибку в озері.

   Сам виліз на дерево, щоб видіти, як хвиля затягне гу­цула під воду. Леґінь пішов до озера. На березі побачив велику калю­жу. Раптом вона зарухалася, сплеснула своїми хвильками-губами і проговорила:

— Перенеси мене, леґіню, в озеро.

   Гуцуляк скинув крисаню, почав черпати воду і носити в озеро. Коли отак вичерпав усю калабаню, хвилі озера зійшлися у справжні вуста, і воно спитало:

— Чого тобі від мене треба?

— Дай рибку для царя.

   Вода завирувала й викинула на берег рибину. Парубок схопив її і поніс до карети.

   Їдуть далі. Та цареві все ще не дає спокою думка, як погубити красеня.

— Підеш, — сказав нарешті, — у сусіднє царство і при­ведеш для мого сина підземну царівну.

   Парубок подивився на нього, як на дідька, та не сказав нічого, бо і не знав, що має казати. Пішов лісом, куди вказав цар. Йде, йде і здибав хлопчика із синичкою в ру­ках.

— Шкода мучити пташку. Я заплачу тобі за неї, лише відпусти, — сказав гуцуляк і витягнув із пазухи той єди­ний гріш, що мав на дорогу.

Хлопчик узяв гріш, відпустив синичку і побіг.

   А стара синиця, яка була вдячна за своє пташеня, сі­ла гуцулякові на плече і каже:

— Як тобі потрібна буде наша допомога, промов ці слова:

Синичко-синичко,

Через моря, світи

До мене, твого брата,

На поміч прилети.

   Гуцуляк подякував пташкам і мандрує далі. У глибині лісу побачив ведмедя, який з дупла брав мед. Навкруг парубка задзижчали бджоли:

— Леґіню, той ведмідь нам жити не дає. Убий його, а шкіру забери собі, вона стане тобі у пригоді.

   Він пожалів працьовитих бджіл, зарубав ведмедя, а шкі­ру забрав.

   Ішов не день і не два. Прийшов на сільську толоку, де стояли циганські шатра. Бачить, великий псисько напав на циганча. Гуцуляк жбурнув у пса патиком, узяв хлопчика на руки і приніс у табір.

Старий циган, як почув, що сталося, дуже втішився.

— У тебе добре серце, — сказав він. — Візьми у пода­рунок оцю скрипку. Як потрібна буде допомога, тільки бринькни на першій струні, і я вже буду коло тебе.

   Так гуцуляк дістався до столиці сусіднього царства. Хо­дить такий змучений, що без вітру падає. А не знає, як йому знайти підземну царівну. Сів на камінь, тяжко за­журився. Потім узяв скрипку і тихенько бренькнув на першій струні. Перед ним, як з-під землі, виринув старий циган.

— Чого ти, сину, зажурився?

— Як мені не журитися, коли я прийшов за підземною царівною, а не знаю, де її знайти.

Старий дав пораду:

— Ти залізай у ведмежу шкіру, грай на своїй скрипці, а я буду водити тебе вулицями столиці.

   Гуцул так і зробив. Циган його водить коло царського палацу, а він, ведмідь, виграє на скрипці й пританцьовує, аж курява летить. Цариця побачила і мовила цареві:

— Скажи, щоб завели того ведмедя у палац. Хай би повеселилася і наша донька.

Цар покликав цигана:

— Дай мені на один день свого ведмедя. Я заплачу тобі.

Циган сховав гроші й шепнув гуцулякові:

— Добре придивляйся, куди він буде тебе вести.

   Цар привів ведмедя до одного озера. На березі відсу­нув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої пли­ти. Цар підняв оту плиту, і вони спустилися в підземній палац. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води.

— Ану заграй, — сказав цар ведмедеві.

   Гуцуляк підняв скрипку і втяв тропотянку. Дівчата відразу пустилися в танець. Коли усі інші потомилися, ца­рівна попросила:

— Хай мені ведмідь іще пограє.

   Так вона танцювала, доки її подруги та й цар не піш­ли собі. Тоді гуцуляк скинув ведмедячу шкіру, і дівчина побачила парубка — файного, як сонце. Довго-довго ми­лувалася отим красенем. Потім знов зашила його у ведмедячу шкіру і дала йому грошей, аби купив собі цісар­ське вбрання. Та ще наповіла:

— Коли прийдеш сватати, мій тато накаже, аби ми стали в один ряд. Але у мене потече сльоза із правого ока. Якщо ти мене любиш, то схопи за руку і не випус­кай.

Цар забрав ведмедя і повернув циганові.

   Наступного дня гуцуляк собі купив дуже файне вбран­ня. Відтак пішов сватати царівну.

— Якщо зайдеш у підземне царство і упізнаєш мою доньку, то бери її за жінку, — сказав цар.

   Пішов гуцуляк до озера, знайшов там каменюку й від­сунув убік. Вода забулькотіла і зникла під землею. Леґінь подався сходами до золотої плити, підняв її і спустився вниз, до підземного палацу.

За ним прийшов і цар.

— Стапьте всі в ряд! — крикнув на дівчат: він був невдоволеним, що гуцуляк дізнався про його таємницю.

Дванадцять дівчат, схожих одна на одну, вирядилися.

   Гуцуляк помітив, як в одної дівчини із правого ока по­текла сльоза. Схопив її за руку, але царівна вирвалася і заново змішалася з дівчатами.

Леґінь забанував. Та згадав про синичку і прошепотів:

Синичко-сестричко,

Через моря, світи

До мене, твого брата,

На поміч прилети.

Прилетіла звідкілясь синичка, сіла йому на плече й питає:

— У чому біда, братчику?

— Допоможи знайти царівну.

Синичка заспівала йому коло вуха:

— Я дзьобну її у праву ногу, і вона сіпнеться.

   Гуцуляк придивився. Раптом побачив, як одна з дівчат сіпнула ногою.

— Оця! — вигукнув і так схопив дівчину за руку, що вже не могла вирватися.

   Вивів собі царівну з підземного палацу. Цар дав їм па­ру коней, срібла-золота і відпустив у світ.

— А куди мене ведеш? — спитала царівна.

— До мого царя.

Дівчина заплакала.

— Не хочу йти до твого царя. Дотепер я жила під зем­лею, та й у другого царя може таке бути. Веди мене у го­ри. Я буду твоєю.

   Парубок повів її у своє село. Відгуляли весілля і за­жили собі, як у казці.

повернутися до: Українські народні казки⇒