Як лев утонув у колодязі

   Давно-давно колись у дрімучих лісах по­явився лев, та такий величезний та грізний, що бувало як заричить, так усі звірі тремтять, як осикове листя. А як побіжить бувало на роздобичу, так усіх, хто б йому не попався по дорозі, розриває на шматки і кидає. Наскочить бувало на табун диких свиней і всіх подушить. Мало яка втече від нього, а собі для їжі він брав тіль­ки одну. Звірі з переполоху не знали, що їм і робити. Зібрали громаду і почали радитися. От ведмідь і каже:

— Знаєте що, панове? Лев щодня задирає нас не менше як по десять штук, а іноді і два­дцять душ перепсує, а з'їдає він мало, одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хватається за свіжину, вчорашнього не стане їсти. Так-от, давайте ми його урезонимо.

— Піди попробуй, побалакай з ним! — обізвався вовк. — Він наших речей і слухати не буде. Усіх наших посланців розтерзає на шматки, і тим діло кінчиться.

— А от спробуймо, що воно вийде! — каже ведмідь. — Тільки кого б нам послати до ньо­го?

— Іди ти, ведмедю, — сказав вовк, — ти більший від усіх і сильніший.

— Куди там моя сила годиться! Все одно я його не здолаю, як він кинеться на мене; так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти наче меткіший від мене.

— Що з того, що я меткіший? Що ж ти ду­маєш, що я встигну втекти від нього, коли він кинеться доганяти мене? Тут треба придумати що-небудь інше, а сила наша і моторність не допоможе.

Виступив олень і каже:

— Знаєте що? Тут треба зуміти до лева під­ступити, із чого розмову почати, щоб він одразу не розгнівався.

— Ну, так іди ти, оленю, коли ти такий ро­зумний.

— Та я сам за це діло не берусь, а я тільки так кажу, що з левом балакати запросто не можна, бо не зі своїм же братом. Треба зуміти до нього підійти.

— А кого ж ми повинні послати, на твою думку?

— Та, по-моєму, давайте пошлемо лисицю. Вона хитра, може, вона зуміє підлеститися до лева і розкаже йому, в чім річ.

— Добре ти придумав, — гукнули всі зві­рі, — вона зуміє до нього підійти.

Позвали лисицю, ведмідь і каже:

— Лисичко, треба тобі йти до лева побала­кати з ним, урезонити його якось, а то сама ба­чиш, що він нас переводить дарма.

— А що ж я, хіба у бога теля з'їла чи що? Хай хто-небудь інший піде! Коли ніхто не хоче йти, так давайте виміряємось, кому припаде йти, той нехай і йде.

— Ні, лисичко, так не вийде діло; бува при­паде йти тому, хто не зуміє й слова промовити, що ж воно вийде? Він там з ляку наварнякає абичого, і замість того, щоб випрохати у лева милості, ще дужче розгнівить його. Громада вирішила тебе, лисичко, послати, а не хо­чеш — то зараз же буде тобі смерть, розтерза­ємо тебе на шматки!

   Лисиця засумувала, не знає, що їй робити. Не піти — біда, і піти — теж не мед. Думала, думала, а далі й каже:

— Ну, панове, піду спробую; видно, моя до­ля така.

   Довго лисичка никала по лісу, боялась під­ходити до лева; то в один кінець поверне, то в другий, і все придумувала, як одурити лева, бо видима смерть страшна була. А далі несподівано наткнулась на колодязь. Тут вона й подумала: «Краще я втоплюся, ніж живцем віддаватися в зуби паскудного кровопивці… То я одразу потону, захлинусь і без болю загину, а то тер­піти муку, поки він мене не розтерзає».

   Підійшла лисиця до колодязя, обійшла кру­гом, понюхала, заглянула в колодязь, а там вода далеко-далеко. Придивилась, аж звідти теж лисиця дивиться на неї. Вона одразу не догадалась, що то ж її відображення. Кивнула головою — і та кивнула, вона язик висо­лопила — і та язик висолопила. «Е! стій, це ж моє відображення. Недарма кажуть, що подивись у воду на свою вроду. Спробую я одурити лева; якщо він цього не знає, то я його піймаю».

   Від колодязя лисичка попрямувала прямо до лева. Вона трохи повеселішала і пішла шви­денько, а було вже надвечір. Стала лисиця наближатися до левових палат, аж звідти лев грізно ричить.

Злякалась лисиця, вклонилась низько та й каже:

— Ваша степенність, не веліть карати, ве­літь слово промовити, я вам розкажу, чого я до вас прийшла. Звірі послали нас аж трьох — двох зайців і мене, — ще з самого ранку, щоб ми поздоровили вас з іменинами. Ішли ми до вашої милості швиденько. Нас перестрів якийсь звір, схожий на вашу милість, і питав: «Куди ви йдете?» А я кажу: «Ідемо до лева, нас звірі послали, щоб ми його з іменинами поздоровили». А звір той як заричить на нас; «Який там може бути лев?! Я лев, мені всі по­винні повинуватися; я вас не пущу, ви мої!» Почала я прохати його; «Та як же так? Він нас дожидає, сьогодні він іменинник, незручно. Він на нас розгнівається і всіх подушить». А він і каже: «Яке мені діло до того, що він іменинник? Я і його з'їм, як захочу». Довго я умовляла його, щоб він відпустив хоч мене, ледве відпрохалась.

   Лев розсердився, забув і про те, що він голод­ний, питає грізно:

— Де той звірюка живе?

— Та він там живе в кам'яних палатах.

   Лев схопивсь та як заричить, аж ехо по лісу розляглось, неначе в другому кінці лісу другий лев заричав.

Лисиця й каже:

— Ваша степенність, чуєте, як він заричав? Це він вас дратує.

Лев іще дужче розлютився:

— Та я його, поганця, на шматки розтерзаю! Як він сміє перечити мені! Це мій ліс! Ходім швидше туди, покажи мені, де саме він живе!

Лисиця повела лева до колодязя.

Підійшли до колодязя, лев і питає:

— Де він? Покажи мені!

— Він тут, ось у цих кам'яних палатах, — каже лисиця, — я боюсь близько підходити, а то він мене з'їсть. Ви самі подивіться.

   Лев підійшов, глянув у колодязь — аж звід­ти дивиться на нього лев! Він вискалив зуби — і той лев вискалив зуби. Він тоді ще дужче за­ричав та прямо у колодязь — плиг! Стіни були кам'яні і далеко одна від другої, так що вибра­тися ніяк не можна було, ні за що було зачепи­тися. Лев бовтавсь там, поки й захлинувсь, А лисиця діждалась, поки лев утопивсь, а по­тім помчала до звірів.

   До звірів лисиця наближалась така весела, що вони відразу помітили, що вона несе якусь радісну звістку.

Підійшла вона до них. Звірі й питають:

— Ну що ж, була у лева чи ти й зовсім не ходила до нього?

— Ходила, тепер лева поминайте, як звали: він утопився, я його одурила!

— Як одурила?

   Вона їм розказала все, як було. Звірі від ра­дості аж підскакувати почали. Не можна й пе­ром описати їх радості!

повернутися до: Українські народні казки⇒