Як миші плуга з’їли
Як миші плуга з’їли
Жив собі якось один хлібороб. Такий зроду невдачливий був, що все пливло йому із рук, а в руки — нічого. Посіє жито на своєму клаптику землі, а його засуха спалить або град вимолотить, поїде орати — плуга поламає, купить порося — воно, дивись, і здохне.
А був у цього хлібороба старший брат — багач на все село. Задумав він женити свого сина, кличе на весілля і вбогого брата.
Позичила жінка в сусідів борошна, спекла калачі. Узяв бідний калачі в хустину, жінка — останню курку під пахву, і подибали.
Ото йдуть вони, йдуть, а спека така, аж дере в горлі. Підійшли до криниці. Поклав чоловік вузлика збоку на траву, а сам нахилився напитися води.
Коли це де не взявся рудий псище, схопив вузлика і втік. Кинувся бідолаха за собакою, та де там! Шукай вітра в полі.
— Що нам тепер робити? — Забідкався нещасний. — Піти на весілля з порожніми руками — засміють нас люди!
— Не журися, чоловіче, — каже йому жінка. — Підемо через кухню, розповімо братові всю правду — тоді все буде гаразд.
Вони так і вчинили. Брат не прогнівався на них, запросив до столу. Але бачать, що він увесь час тільки біля багачів надскакує, на бідноту не дає уваги.
Багачі їдять і п'ють, аж очі на лоб лізуть, а бідолах ліктями по кутках розпихають. Далі стали один перед одним багатством нахвалятися.
— Маю тепер, — каже підпивший війт, — двадцять дійних корів. Та таких корівок, кажу вам, що у всьому світі пошукати! Ото їх доїть наймичка, а до дійниці — що там молоко! — готове масло крапає. Святу правду кажу, ґазди ґречні.
— Еге, — підбріхує і другий багачисько, — а в мене цього року ще й не таке було. Заколов я на Різдво свиню. І що собі гадаєте. М'яса, бігме, ні крихітки, саме сало та смалець…
Багачі підтакують та масні пальці облизують.
Слухав бідний хлібороб багацьку похвальбу і не витерпів: почав свою ранішню пригоду за столом оповідати.
А багачі регочуть, аж мало не луснуть.
— Де ж у тебе, у злидня такого, калачі взялися, га-га-га!
Бачить бідний, тут багацький верх, плюнув спересердя і подався геть.
Придибав додому. Дивиться, а на подвір'ї вітер стару повітку перекинув. Тільки один-однісінький трухлявий стовп, як на сміх, стирчить.
Розсердився бідний чоловік, схопив дрючок і з усієї сили вдарив по стовпові. А з нього як посипляться золоті червінці та срібні дукати! Що за чудасія? Бідняк лише за голову вхопився. Згадав, що люди на селі подейкували, буцімто його прадід опришкував із Довбушем. Оце, мабуть, він і заховав відібрані в багатіїв скарби.
Зібрав бідний чоловік золото-срібло у торбину і нікому — нічичирк.
Купив невдовзі кілька моргів поля, худібку придбав, одежину справив, хату збудував. Зажив молодший брат по-людськи. Дивуються сусіди, а багачів від заздрощів аж трясця хапає…
От вирішив чоловік справити новосілля. Зібралося до нього майже півсела: і бідні, і багаті. Кожному, бач, кортить поїсти на дурницю. Отоді-то хазяїн і каже:
— Недавно оце трапилась зі мною пригода. Послухайте лише, дорогенькі гості. Десь так восени затягнув я плуга до стодоли, змазав його салом, аби не поіржавів, та й прикрив соломою. Весною кинувся до плуга, а з нього тільки дерев'яні ручки залишилися… Міркую, що за диво? Почав я придивлятися. Еге-ге! То кляті миші винюхали на залізі сало та разом з ним за зиму самого плуга з'їли!.. Чуєте, люди, яка напасть?
— Правда ваша, ґаздо, — озвався на це війт. — Торік у мене миші отак само січкарню — на дрібний мак посікли!
А багачі й собі головами кивають.
Тоді хазяїн розсміявся, аж вікна задзвеніли:
— Ви чуєте, люди, яка багацька правда!
Побачили багачі, що непереливки, та й посунули із хати всі до одного.