Як навчено ліниву невістку робити

   Були собі пара лю­дей і мали одну дитину — дочку. Люди заможні, а дитина вдалась гарна та утішна; вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина росте; виросло, не научившись ніякої робо­ти, опріч танцювати. Коли прийшлось уже й до людей, так вони, порадившись, бачать, що самі винуваті, та й кажуть женихові:

— Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо вона нічого не вміє.

   Ото поткнувсь один, поткнувсь другий, але на такі варунки не погодились, а далі батько, побачившись з приятелем, може, там при чарці абощо, та й розговорились.

— А що, — каже, — товаришу, у тебе дочка — вже пора заміж, а в мене син жених — чи не будемо сва­тами?

— Чому? — каже. Тільки умова така, щоб моєї дочки не заставлять до роботи, бо вона нічого не вміє.

— А як навчиться? — питає женихів батько.

— Добре, — каже батько дівчини, — тільки з тим, щоб її не заставляти, бо вона буде на мене плакати.

А той, подумавши, та й каже:

— Добре, давай руку — нехай бог помагає!

— Але, — нагалує батько дівчини, — не заставляти!

— Та вже ж, слово дане, — будь по цьому!

— Ну, присилай старостів!

   Посватались, відгуляли весілля, може, й тиждень перезва їздила від одного до другого — гуляють та гуляють, сказано, люди заможні, а нарешті вже й годі. Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, невісток теж, дочок теж, — розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати також щось взяла робити, дочка стала   варити обідати, друга також до якоїсь роботи взялась, а мо­лода невістка сидить — ніхто їй нічого, і вона нікому нічого. Коли пора була вже обідати, сходяться всі, сі­дають за стіл, — батько питає кожного, хто що зро­бив? Всякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить. Батько до неї:

— А ти, доню?

— Я, тату, нічого не робила.

— Ну, то вже ж ти знаєш порядок, — батько каже.

   Вона одійшла од столу, сіла на лавці коло порога та й сидить; а молодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає.

   Пообідавши, знов до роботи. На вечерю сходяться, знову тим же порядком батько розпитує. На цей раз уже друга дочка нічого не робила, — залишається без вечері. Молода невістка придивляється і прислухає­ться (звичайно, як вона нова людина в сім'ї, а далі й питає потихесеньку якоїсь ятрівки чи зовиці:

— Як це воно, серце, у вас діється — чи воно все так буде?

— Так, — каже, — сестрице.

— А чом же мене за роботу не питають?

— Бо ти, — каже, — серце, у нас іще гостя.

   Ну, минув іще день, може, й другий, уже й мати зоставалась без обіду чи там без вечері, — молода не­вістка дивиться на все те, а далі, вставши рано, питає матері:

— Що б я, мамо, робила?

— Візьми, доню, — каже мати, — віничок та повимі­тай хату та сіни.

   Взяла молода, повимітала. Геть, геть сходяться до обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає, та й сама обзивається:

— А я, таточку, хату та сіни повимітала.

— А, моя дитино кохана, — каже батько, — я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері, ти часу не змарнуєш, тому я тебе й не питаю.

   По обіді всі до роботи, молода знов питає матері, що робити, — мати посилає води принести відерцями. Принесла вона. Перед вечерею батько приласкав, поцілував у голову. На другий день теж щось зробила, на третій теж, а далі помалу, помалу — уже й обідати наварить, а далі за приводом уже й хліба  напече.

   Сказано, чоловіка любить, а сім'я вся голубить їі та добрим прикладом учить до праці.

   Ото вже якось у тиждень чи в дві неділі мати, рід­на каже до батька:

— Пішов би ти, старий, та навідався до дитини. Я щось недомагаю, а тобі й байдуже: віддали дитину в чужий двір, бог знає, як то вона там привикає.

Старий каже:

— Може, й справді.

   Убравшись, потяг помаленьку, а було то на другім селі. Приходить батько, застає, що дочка варить обі­дати сама. Звичайно, зраділа йому, привітала, попросила сідати, а сама знову до роботи. Батько питає:

— А що тобі, доню, чи тобі добре діється?

— Добре, таточку.

— А що ж, ти вже вмієш варити обідати?

— Умію, таточку. Та у нас таке, таточку, — додає дочка, — що хто не робить, то той і не їсть.

— Ну, дитино моя, у всякого господаря свій поря­док, — відповідає батько, — то ти, може, моя доню, й го­лодала, поки-то привчилась до роботи?

— Ні, тату, не нагально вчать, так усе помаленьку.

— Ну, добре, моя дитино.

   Свекор бачив, як прийшов сват, але перечасував: нехай трошки з дочкою побалакає, — а далі і йде до хати. Сват виглянув у віконце, побачив свата та взяв на лаві свиточку, що хлопці задрипали та вже висох­ла, та й виминає грязь сидячи. Входить господар, при­вітались по-братськи, посідали — гість знову за свит­ку та все-таки виминає та струшує, а господар:

— Що то ви, свату, робите? Покиньте!

— Еге, свату, добре кажете, та коли ж я сьогодні ще не обідав.

— А так, так, свату, це в мене давній порядок, і, хвалити бога, мені добре з ним.

— Авжеж, свату, у всякого господаря свій порядок, а так як він добрий, то нащо ж я мав би його псувати?

Отак балувана паняночка стала справжньою господинею!

повернутися до: Українські народні казки⇒