Як вовк гусям грав
Як вовк гусям грав
Одного разу іде собі лісом неситий вовк, спустив голову до землі і нюхає, а часом підійме вгору і дивиться кругом, чи нема десь чим поживитися; а такий голодний, що вже ледве на ногах волочиться.
Якось, на його щастя, побачив на полі громаду білих гусей і просто до них звернув.
Гуси як побачили голодного вовка, що до них повертає, то почали межи собою швидше розмовляти та знімати голови в його сторону. Наперед тієї гусячої громади виступив найстаріший сірий гусак і каже до вовка:
— Що хочеш, пане вовче, і кого тут виглядаєш?
— Я вас, гуси, поїм, — каже голодний вовк ледве чутним голосом.
— А яке маєш право нас поїсти? — запитав старий гусак.
— Я дуже голодний і зате маю право вас поїсти.
— Добре, пане вовче,— озвався поважним голосом старий гусак, — ми тобі не боронимо, бо знаємо, що більший меншого має зжерти, але і те знаєм, пане вовче, що найбільшим грішникам перед смертю послідню волю виконують.
— Яке те ваше посліднє бажання? Скажіть, та й виконаю, — сказав вовк.
— Ми добре знаємо, що ми мусимо загинути, то просимо, пане вовче, щоби ти нам заграв якусь пісню, щоби ми ще в послідній раз затанцювали.
— Я вам заграю, але пильнуйте чимскоріш танцювати, бо я дуже голодний.
— Грай, грай, яку найліпше знаєш.
Вовк зняв голову догори, зажмурив очі, бо свою музику знав напам'ять, без нот, і почав бреніти, а гуси почали гагати і бігати одна по другу, лиш раз!..— і знялися вгору на крила та полетіли. А коли вовк закінчив свою пісню, подивився навколо себе, за гусьми, а гуси вже далеко.
Голод не тітка, як каже прислів'я. Вовкові голод докучає. Вже і не дивиться на ніщо, а просто близь до села іде, щоби щось скоріше знайти попоїсти. І так надибав на полі одного коня. І каже до коня:
— Ну, конику, я тепер тебе з'їм, бо я дуже голодний.
— Я тобі, вовче, не забороняю, щоби ти мене їв; і маєш право, — сказав кінь.
Вовк дуже втішився симпатією до коня і що знову добре собі зажиє, бо кінь не полетить так, як гуси.
— Ну, конику, лягай собі на землю, хай тебе з’їм, — каже вовк.
— Зараз будеш їсти, — сказав кінь до вовка, — лише наперед добре собі роздумай, чи зможеш мене з'їсти разом із підковами, бо я і сам не знаю, чи я маю підкови на ногах, чи ні; то хіба би ти, вовче, подивився на мої задні ноги, бо я не бачу сам.
Вовк прихилив голову коневі до задніх ніг, щоби добре придивитися, чи є в коня підкови на ногах. Кінь зараз обома ногами вдарив вовка по зубах так, що вовк лиш перевернувся далеко позаду. А коли вовк прочунявся, то кінь був уже далеко.
Іде вовк дальше полями і зустрічає на полі лошака і каже до нього:
— Я тебе, лошаку, з'їм.
— Можеш мене відразу починати їсти, але знаєш добре, що мені мусиш наперед заспівати «вічная пам'ять», поки я ще живу, — сказав вовкові лошак, — бо як мені не заспіваєш, то тоді мною подавишся.
— Лиш тільки? — сказав вовк. — То я тобі зараз заспіваю!..
— Починай, бо нема часу, — сказав на те лошак.
Вовк зажмурив очі і завив «вічная пам'ять» на цілу околицю. А коли доспівав і подивився доокола себе за лошаком, то за лошаком вже давно слід застив.
Вовк був дуже розгніваний сам на себе, що дався дурному лошакові обманути, та іде собі дальше дуже голодний і засмучений, що була нагода попоїсти смачного м'яса, а до цього часу не вдалося. А коли надійшов над один берег, то звідтам побачив, що під берегом в болоті лежала громада диких свиней. Він приблизився до них і вже не знав, що казати, лиш лакомо дивився на тучні свині.
— Що хочеш від нас, пане вовче? — перебила стара свиня тоді, коли вже вовк розявив рот та хотів щось сказати.
— Я дуже голодний, та й хочу вас поїсти, — сказав нарешті вовк.
— Добре, — згодилася стара свиня, — ми тобі дамося поїсти, але нас мусиш наперед висповідати, бо ми, свині, дуже грішні і не хочемо без сповіді повмирати.
— Як я можу вас сповідати, коли я на попа не вчився і ним не був ніколи?
— То не є погано, що ти не був попом. Я тебе навчу; лиш ти стань над берегом, а ми всі одна за другою будемо у тебе сповідатися від своїх гріхів.
Згодився на те вовк і став над берегом та чекав, як то свині будуть сповідатися.
Свиня розігналася і вдарила вовка головою у черево, так що вовк лиш покотився долі скалою. По хвилі ледве витягся на берег, але свиней вже ніде не бачив. І знову забрався до лісу.
Іде вовк лісом та й дивиться. А там чоловік рубає дрова. Коли приходить ближче до чоловіка, то знайшов під корчами торбу з хлібом і ковбасою, що чоловік там сховав собі на полуденок. Вовк наперед поїв хліб, а ковбасою грався і верг так ковбасою угору, що ковбаса завісилася на галузу на корчі. І вовк хоч як спинявся та підскакував до гори, але не міг досягнути. Тоді почав голосно вити і сам до себе сказав: «О, який я дурак! Чи мені було гусям грати, коли я не музикант?!.. Мені було їх поїсти! Чи я мусив бути кобилі за коваля, коли я ковальства не учився і на коваля не родився?!.. Або я мусив бути лошаті дурному за дяка і співати «вічная пам'ять», коли я не дяк?!.. Чи мені було свиней сповідати, коли я на попа не учився і не такого роду?!.. Та не мав права свиней сповідати!.. А тепер мені було такою доброю і смачною ковбасою гратися?!.. Мені було б хоч ковбасу поїсти наперед! А я послідній дурак! Мене треба було добре набити, то я мав би більше розуму!..»
Як чоловік зачув за плечима вовка, що він там собі потихо виє, взяв собі у руки поліно і придивлявся із-за корча та побачив, що вовк його торбу випорожнив і дивиться угору на корча за ковбасою. Закрався потихо із-за корча і схопив вовка за хвіст і почав бити…
Вовкове бажання здійснолося, його відгамселили як слід, але чи він став мудрішим, хто зна?
