Як вояк порозумів руську мову

   Ще давно, як служили по вісім літ у війську, кожний жовнір діставав військовий мундир,  а часом, як добре справлявся, і ремунду — чому ні!

   Так було, що мала мати сина, що власне дослужував у війську, а хлопець то такий, як той ведмідь у дебрях.

   Вислужив він у війську та приходить на село до матері. Як мати його увиділа, як зачне:

— Синочку мій! — каже. — Надіє моя!

А він собі у мундирі навіть не зиркне на матір, тільки все мурчить:

— Я, я, альзо…

   Ну, знаєте, матір настрашилася, що то таке, що син нічого до неї не говорить. Ой! Аж не знає, що робити. Підходить до нього та й каже:

— А чого тобі, синцю, їстоньки дати?

А той як лупне:

— Ніхте ферштанден! — то аж мати утікла.

— Біда! — каже матір. — Ще може з голоду умерти.

   Іде ще раз до нього та й питає так і так — може, тобі того, синцю, а може, того, так-сяк на різні способи, але син усе «ніхте ферштанден» та й «ніхте ферштанден». Так щось було три дні. А через той час син ходив або до корчми їсти, або заліз під комин та й там дещо нахаласував, аж черево не було повне. Але тут треба якоїсь поради. Радить­ся мати у того і того, але де там! Пішла до війта та й питає:

— Така і така річ, пане начальнику, син мій такий угурний, що навіть слова до мене не заговорить.

— Добре, бабо! — каже війт. — Ідіть та закличте його до корчми, будете мовити, що я його конче кличу.

   Ну, мати урадувалась, що війт синові порадить, та й іде просто до сина:

— Так і так, синцю, пан начальник кликали в корчму.

   Якось синцьо послухав — а як же? Приходить до корч­ми, а за ним матір. Видить ціла громада. А війт до нього:

— А де твоя матір? — питає.

А той нічого, тільки висупив очі та й дивиться.

— Гей, хлопці, анумо з ним на лавку, вріжте йому по-цісарськи! — крикнув війт.

   А тут один за голову, а другий за ноги та й далі на лавку. Розпростерли його добре, а він шарпається, не дає­ться, але мусить.

— А ви, куме, отою палицею! — крикнув війт до кума присяжного.

Вдарив присяжний раз по задку лягою, а той ані зойкне.

— А де твоя матір? — питає він знову.

— Ніхте ферштанден! — крикнув він.

   Дайте йому ще отого файного «ніхте ферштанден!». А присяжний б'є, що лиш влізе, не питає нічого.

— А де твоя матір? — питає війт знов.

А той знов гукнув:

— Ніхте ферштанден!

   Ото, знаєте, кумедія! В корчмі сміх, а мати дивиться на сина, звичайне, як мати, та й їй трохи жаль зробилося сина але присяжний б'є, ух як! Б'є, не питає, а до того ще й дуже сильно.

— Ой! — як крикне нараз синцьо з болю. — А от моя матір! Пустіть, пустіть, майте бога в серці!

— Ага! Коли так, то що іншого, — каже війт, — дайте йому за те пів кварти.

Ех! Як собі хлюпне трохи шнапсу та й в сміх:

— А то бодай вас, — каже.

Та й від того часу вже лиш говорить по-руськи.

повернутися до: Українські народні казки⇒