Який розум розумніший
Який розум розумніший?
В одному селі жили два сусіди: куратор і піп. Часто ходили один до одного й бесідували. Раз почали говорити про роджений і вчений розум. Котрий з них ліпший, розумніший.
Куратор стояв на тому, що ліпше мати роджений розум, а піп на тому — що вчений. Та так посварилися, що аж погнівалися. І перестали ходити один до одного.
Раз куратор прийшов до попа, вдарив собою у двері й, як двері розчинилися, зайойкав:
— Ой, пане превелебний…
Піп налякався:
— Що сталося, кураторику?!
— Ой… йой…
— Що є з вами?! Що сталося?!
— Псятко здохло. Моє дороге цуценя. Так його жаль, що не можу собі місця знайти…
— Та що, кураторику, для вас зробити?
— Знаєте, дітей не маю, а це псятко, як дитина. Хотів щоб його ви поховали.
— Не розумію, що хочете сказати?
— Дам вам двісті золотих, лиш учиніть для мене це діло.
— Ой, кураторику, що вам прийшло в голову? Похорони за псом — гріх від бога й ганьба перед людьми…
— Пане превелебний, люди не будуть знати. Народ розійдеться по роботі, по полю — ніхто й видіти не буде.
Піп довго відпирався, а потім згодився.
— Завтра у дві години церківник подзвонить, а ми скінчимо відправу…
Так і було.
Проте в селі нічого не можна втаїти. Жінки почали перешіптуватись, а далі вирішили поскаржитися владиці – єпископу.
Зібралися й пішли до міста.
Владика їх вислухав, перевірив діло й дуже розгнівався на свого церковнослужителя. Розіслав священикам оголошення, аби на неділю зійшлися там і там…
А в суботу єпископ приїхав у село, зупинився в куратора, бо до попа-грішника не хотів і заходити.
Сіли за стіл вечеряти. Куратор поставив доброго старого вина. Налив владиці один погарчик, далі другий, третій…
Владика дістав добру дяку й розговорився з куратором…
— Як живете, пане куратор?
— Дякую, дуже красно. Живу добре, хвала богу, й хижа красна, й землиця родить, лиш мене одне дуже болить…
— Що, пане куратор?
— Маю три барани… Прокляті, все б'ються межи собою.
— Та що чинити, аби не билися?
— Я думаю, що їх би треба похрестити. Дати їм ім'я. Одному «Церківник», другому «Піп», а третьому «Владика». То перестали би битися. Бо Церківник слухав би Попа, а Піп — Владику. Я заплатив би й чотириста золотих тому, хто похрестив би їх. Ваше преосвященство – зробіть для мене таку справу…
— Ой, пане куратор, люди дізнаються, буде ганьба…
Куратор налив знову повні погари старого вина й каже:
— Ваше преосвященство, ніхто не буде знати… Тепер ніч… Я прижену барани до хижі, й тут закінчите хрещення…
Владика простягнув руку, вхопив чотириста золотих… Єпископ похрестив баранів, і полягали спати.
А куратора сон не бере. Встав і пішов до попа. Постукав.
— Пан превелебний, відчиніть, то я, куратор.
— Ідіть геть, я з вами й говорити не хочу!
— Я щось придумав… Я ваше діло виправлю.
Піп відчинив двері й пустив куратора до хижі…
— Та як?
— Добре… Не бійтеся нічого… Чи маєте сімсот золотих?
— Маю!
— Тоді спіть спокійно… Я впорядкую діло.
Рано до церкви зібрався народ. Спочатку скінчилася відправа, а потім грішного попа поставили на коліна, аби всі на нього дивилися.
Тоді владика став на казательницю й прорік:
— Возлюблені християни! Ми зійшлися сюди, щоб осудити негідний вчинок церковнослужителя, що поховав пса за двісті золотих. Він дуже согрішив перед богом й зганьбив усіх нас…
І тоді підняв руку куратор.
— Земний владико. Народна приповідка каже: кінь на чотирьох ногах ходить і підковзнеться. А смертний чоловік як би не підсковзнувся, коли він на двох. Так і наш піп. Я признаю, що він вчинив недобру справу… Я вичитав із газет, що один владика похрестив баранів… І далі лишився владикою…
Владика аж поблід. Думав, що куратор на нього пальцем покаже. Але куратор умовк. А єпископ добре все зрозумів, тому поспішив закінчити свою проповідь:
— Але я відпускаю грішнику його вину, хай чесна громада йому теж відпустить.
І попи, котрі в собі думали, що таке може статися з кожним, загойкали:
— І ми відпускаємо!
Увечері куратор пішов до свого сусіда:
— Ну, пане священику тепер скажіть: роджений чи вчений розум ліпший?
— Рождений, кураторику, — признався піп і відрахував сусідові сімсот золотих.
