Юліанка, чи дерев’яне чудо
Юліанка, чи дерев’яне чудо
Був, де не був, був десь на світі, — сам не знаю, де, — один пан. Коли вмирала жінка цього пана, то так наказала своєму господарю, що аби лиш тоді женився, коли цей перстень (бо дала йому перстень) підійде котрій жінці на палець.
Ходить той пан по світу, кожній жінці вдягає на палець перстень, але ні одній не годиться. Мав цей пан одну красну дівку на ім’я Юліанка. Закликав її і каже:
— Ану дай свій палець, чи не підійде тобі.
Надів їй на палець перстень — і підійшов.
— Ну, — каже, — тепер мусиш за мене піти, мені за жінку бути.
Вона дуже не хотіла за вітця свого іти, бо боялася гріха. Та її отець дуже на неї напирав, що мусить йому за жінку бути. Прийшов час іти вінчатися. Каже вона своєму вітцю:
— Так, я піду вам за жінку, коли ви мені справите таке плаття, щоб було наче зірки.
Справив їй отець, та вона і тепер не хотіла іти. Але тиснув на неї дуже отець, що мусить іти.
— Ну, справте мені таке плаття, як місяць.
Справив отець і таке. І знову не хотіла іти вінчатися, і каже:
— Справте мені таке світле плаття, як сонце.
Справив отець і таке. Видить вона, що інакше не вийде, мусить за свого вітця йти. Пішла до одної хатинки і дуже почала молитися, аби її земля примкнула, бо вона ніяк не хотіла йти за свого вітця. Молиться вона там у хижці, молиться. Закричить на неї отець:
— Юліанко, Юліанко, ходи, бо уже перший раз дзвонить!
— Чекайте, нехай взуюся.
А вона уже по кісточки у землі була. Земля уже її пожирала.
Вона із своїм вітцем справила і одно дерев’яне плаття. Закричить на неї отець другий раз:
— Юліанко, Юліанко, ходи, бо уже другий раз дзвонить!
— Чекайте, хай собі панчоху зав’яжу.
А вона вже по коліна в землі була. Закричить на неї третій раз:
— Юліанко, Юліанко, ходи, бо уже втретє дзвонить.
Вона вже до опаски в землі була. Закричить на неї четвертий раз:
— Юліанко, Юліанко, ходи, бо уже зараз із церкви підуть.
— Чекайте, хай на собі хустину зав’яжу.
Вона таки цілком пропала у землю.
Уже не годен був далі її отець чекати, зайшов до хатини, де вона убиралася, і видить, що її нема. Відразу знав він, що вона пішла на другий світ.
Як туди ішла, вона забрала з собою всі плаття — таке, як зірки, як місяць, як сонце і дерев’яне.
Прийшла вона на другий світ. Там убралася в дерев’яне плаття і найнялася до одного пана служити. Усе вона лиш у дерев’яному платті ходила. А другі сховала у хлів, під корито.
У того пана був один син. Цей панів син раз затіяв бал. На цей бал лагодилися і декотрі служниці того пана. Просилася і Юліанка у пані, аби її пустила на бал. Каже їй пані:
— Іди ти, дерев’яне чудо! — Бо так її там назвали за те, що усе в дерев’яному платті ходила. — Тебе там треба? Та ж усі б пани звідти повтікали, так би від тебе налякалися.
Другі служниці наладилися, красно причесалися, убралися у красні плаття, а до неї лиш на сміх говорили. Пішли служниці на бал, а вона дома зосталася, лягла собі спати. Як служниці порозходилися, вона устала, красно причесалася, дерев’яне плаття скинула з себе. Пішла у хлів і вийняла звідти те плаття, що таке було, як зірки. Убралася і пішла на бал. А коли вона убиралася, це усе видів погонич, та не показував, що видить.
Прийшла на бал, там її зараз ухопив танцювати того пана син, де вона служила. Постійно танцював, ні з ким не хотів, лиш із нею. Коли уже знала, що час би додому іти, відпросилася у того молодого панича, що лиш на час вийде. Панич її пустив. Вийшла вона, сказала:
— Поперед мене видно, а позад мене темно!
Та так і стало: поперед неї видно було, а позад неї темно.
Прийшла у хлів, те плаття зняла з себе і сховала назад під корито. Дерев’яне взяла на себе і пішла до кухні спати. І тепер те все погонич бачив, але не казав нічого. Прийшли служниці і почали їй говорити:
— Ти лиш спиш, дерев’яне чудо. А ми таку одну панянку виділи, що таке плаття мала, наче зірки, красне. Та й із нашого пана сином танцювала, — нікому другому не хотів її дати.
— Добре мені і так, — сказала вона.
На другу ніч знову був бал. Служниці ладяться, а вона собі нічого. Вона вже не йшла проситися у пані на бал. Лягла собі спати. Як служниці розійшлися, вона схопилася з постелі, красно причесалася. Пішла у хлів, вийняла з-під корита таке плаття, наче місяць. Дерев’яне скинула та взяла на себе те плаття і пішла. Погонич і тепер усе видів.
Прийшла на бал. Тільки її увидів той панич, зараз її узяв у танок. Уже не хотів її із своїх рук пустити. Коли уже знала, що час би додому йти, знову якось оджартуватися від того панича, що її пустив на час. Вийшла на двір, там сказала: «Поперед мене видно, позад мене темно!». Знову так сталося. Прийшла у хлів, скинула місячне плаття, а дерев’яне взяла на себе. І тепер погонич це видів, та нічого не казав.
Пішла у кухню, лягла собі спати, аби ніхто не знав, іще і не подумав собі, що вона десь із дому ходила. Прийшли служниці із балу і почали їй хвалитися, що тепер така і така панянка була на балу, що таке плаття мала, наче місяць, і панів син усе з нею танцював, а потім десь так пропала, що ніхто не знав, куди ділася.
— Добре мені і так! — сказала вона.
На третю ніч знову затіяв той панів син бал, бо дуже йому жаль було за нею. Дуже рад би був її видіти.
Служниці знову лагодилися на бал, а вона нічого не ладилася, а лягла спати. Коли ж служниці порозходилися, вона устала, причесалася, пішла у хлів і вийняла те плаття, що таке було, як сонце. Дерев’яне скинула і взяла на себе те, і з тим пішла на бал. І це погонич видів.
Прийшла туди, де був бал; не встигла поріг переступити, та уже її ухопив у танок той пан. Межи танком панич стягнув із пальця золотий перстень і натягнув їй на палець. Коли знала, що час їй додому іти, вирвалася від панича, вийшла, сказала «поперед мене видно, позад мене темно». Тоді уже надармо її шукав той панич, бо за нею дуже велика темнота була. Пішла у хлів, там скинула те плаття і узяла на себе дерев’яне. Прийшла до кухні і лягла собі спати. Погонич і тепер те все спостерігав.
Прийшли додому служниці і кажуть їй:
— Пропала б ти, дерев’яне чудо! Ми цієї ночі таку панянку виділи, що таке плаття мала, наче сонце. Нашого пана син усе танцював з нею, стягнув із пальця золотий перстень і їй натягнув, а вона ще й утікла.
— Добре мені і так, — сказала вона.
Та панич, як прийшов додому, то дуже розхворівся, так що і з постелі не вставав. Дуже йому тяжко було за нею. Ось прийшов до нього погонич і каже:
— Паночку, я би вам дещо оповів, та не смію.
— Лиш ти кажи, не бійся нічого! — притис його дуже.
— Ну, — каже, — та та панянка, що танцювала з вами, — дерев’яне чудо. Я видів, коли убиралася у ті плаття.
За те, що оповів, заплатив йому той панич. Наказав, аби йому ніхто не ніс їсти, лиш дерев’яне чудо. Дуже за це розсердилися служниці, що уже не вони, а дерев’яне чудо має їсти нести. Несе вона їсти та й упустила золотий перстень у таріль. Молодий панич поїв, увидів перстень та каже:
— Чи ти то зі мною танцювала?
— Я — ні! — відповіла вона.
— Ну, не говори зайве, а йди та візьми на себе те плаття, бо погонич видів тебе, коли убиралася.
Пішла, узяла на себе плаття. Прийшла до панича. Каже їй панич:
— Ну, саме ж така була. Тепер мусиш мені бути жінкою.
— Я буду, але лиш так, що ніколи ніякого жебрака на ніч не приймете.
Він пообіцяв, що не прийме. Вони повінчалися.
В рік народила вона двох хлопців, таких, що золоте волосся мали. В той день, уже так пополудні, прийшов один жебрак і припрошується на ніч. Той пан його прийняв. А цей жебрак таки її отцем був, — і він доти молився, доки його земля не пожерла. Так він прийшов на той світ.
По вечері полягали спати. Як усі поснули, він, той жебрак, узяв ніж і порізав тих дітей. І ніж заклав їй у руки, ніби вона порізала.
На другий день рано устав молодий пан, пішов до постелі, хотів порадуватися дітьми, та видить, що діти мертві обоє, а у неї в руках ніж.
— Що з нею робити?
Озвався тоді той жебрак і каже:
— Живу таки в пекло везти її з дітьми.
— Та хто її повезе? — питається його, того жебрака, її ґазда.
— Я її повезу.
Дали йому, аби віз. Положили дітей на возик, та й вона мусила йти. Прийшли до пекла, каже їй її отець:
— Ну, сідай, хай тебе вкину!
— Але перший раз покажіть, як сідати, бо я ніколи не пробувала.
Сів він у возик і показує їй: оттак, оттак, оттак, оттак! Вона похилилася і штовхнула його, туди у пекло; він лиш загримів.
Взяла дітей на руки і йде. Прийшла в один ліс, увиділа там криницю. «Ну, — думає собі, — тут хоч вимию своїх дітей, а тоді он там десь загребу». Вимила одне, воно ожило, вимила друге — і те ожило. Дуже вона зраділа, що її діти ожили. Так вона звідти не йде нікуди, лиш туди ходить.
Одного разу зайшов у той ліс її ґазда із лісником на полювання. Увидів лісник її і каже:
— Онде, пане, ваша жінка!
— Точно така, лиш що діти живі.
Підійшли ближче. Звідується у неї її ґазда:
— Що ти тут ходиш? Чи ти моя жінка, чи ні?
— Я, — каже.
— Та як діти ожили?
Вона тоді все йому розказала, що то не вона дітей порізала, а той жебрак. Як його трутила і як діти ожили.
— Та й той жебрак, — каже, — мій отець. За те сердиться на мене, бо не стала йому жінкою.
Тоді він узяв її назад, додому. Може і днесь ґаздують, коли не померли.
