Жайвір

   Скресли ріки, розтанули сніги на полях, ожили, дихнули на повні груди безкраї колгоспні лани. Сон­це нагріло землю, і в її теплих долоньках прокільчилися зерна пшениці, вівса й кукурудзи, заструменів солодкий сік у гіллі дерев, напоїв бруньки чародій­ною силою.

   Розквітли ніжні проліски, вистромила із землі гострі листочки лісова королева — конвалія.

Зеленим руном простелилися озимі пшениці і жита.

   Це прийшла весна і розвісила над полями живі пасма жайворонкових пісень.

   Кого не зачарує мелодія переливчастої пісні! Вона нагадує чистий передзвін весняних крапель, виграє кришталевим струмочком, тягнеться вгору, торкаєть­ся невидимих голубих струн весняного неба і розси­пається у вишині срібними дзвониками.

   Жайвір падає в траву сірою грудочкою, визбирує розсипища своїх пісень, а потім знову злітає в не­бо і розвіює крильми прозорі пелюстки, що бринять під сонячними променями.

Піднісся Жайвір у небо і несподівано замовк на півслові.

   Та й хіба ж міг вигравати Жайвір, коли побачив, як тяжко горюють його друзі Лелеки?

Вони були знайомі вже кілька літ.

   І кожної весни Жайвір своєю піснею допомагав Ле­лекам у роботі, коли ті обновляли своє велетенське гніздо.

   Опустився Жайвір на землю, підійшов до Лелек, привітався чемно і тихо запитав:

— Що сталося? Чому ви не збираєте гілля і не ла­годите свого гнізда? Весна он яка!

— Невже ти не бачиш, що немає сухого явора? І гніздечка нашого немає, — одказав Лелека і серди­то заклекотав, цокаючи списами свого червоного дзьоба.

— І кому воно стало на заваді? — зітхнула Лелечиха. — Невже доведеться покидати рідне поле і те­бе, Жайворе?

— Хіба немає старого явора? — здивувався Жай­вір і злетів у небо.

   Та скільки він не роззирався на всі боки, не зна­йшов навіть того місця, де була домівка добрих Ле­лек.

   Натомість він побачив, що через усе поле крокують і зникають десь далеко за обрієм високі білі стовпи, на яких, ніби линви через плече, лежали довгі бли­скучі дроти.

   Жайвір згадав розповіді сільського Горобця про те, що в усі села тепер прийшли потужні машини, які живляться, ніби дерева з коріння, від цих дротів.

І тече ними невидима сила, що її люди прозвали струмом.

   «Отже,  люди, — здогадався  Жайвір, — і зрубали старого явора, на котрому було Лелече гніздо». Він підлетів до Лелек і швидко защебетав:

— Я знаю, це люди провели оті дроти до своїх ве­летенських машин. А ваш явір міг упасти під час бурі і порвати дроти. Тоді загинули б не тільки ваші діти, але завмерли б оті велетенські машини без свого струму.

— Ми і без тебе про це знаємо, — скрушно похитав головою Лелека. — Ти краще порадь нам, що маємо тепер робити.

— Люди мають таке ж ніжне і палке серце, як і ми, птахи, — сказав на те Жайвір. — Треба лиш зна­йти з ними спільну мову.

— Але ми рідко розуміємо одне одного, — втрути­лася в розмову Лелечиха.

— Нічого опускати крила! — аж розгнівався Жай­вір на похнюплених Лелек.

— Менше б ото базікав, а більше думав, — проклекотав Лелека.

— Літай собі та живі срібні дзвоники розсипай, — підтримала його Лелечиха.

   Але Жайвір був настільки добросердечний, що на­віть не образився на своїх друзів.

   Доспівав він того дня свою останню пісню над по­лями, щоб не розгнівати красуні весни, а увечері зна­йшов на болоті Лелек і так їм сказав:

— Завтра вранці летіть до того стовпа, який стоїть на місці колишнього явора, і на його вершечку мо­стіть нове гніздо.

— Не втримається, — байдуже відмахнувся кри­лом Лелека.

— Робіть, як кажу, — наполягав Жайвір. — Далі видко буде, що з того вийде.

— А може, спробуємо? — підтримала Жайвора Лелечиха. — Він хоч і малий, але найсердечніший се­ред птахів: он скільки живого срібла всім роздаро­вує. А кожна пісенька — то часточка його щирого серця.

— І то правда, — погодився Лелека. Цілісінький день мостили Лелеки гніздо на вер­шечку стовпа.

Але нічого з того не вийшло.

   Як не покладуть прутика, а він зривається і па­дає додолу: надто вже гладесенький та шпичастий той вершечок.

   Стомлений і сердитий опустився Лелека на купи­ну і став чекати Жайвора.

— Молодці! — ще здалеку гукнув до Лелек весе­лий Жайвір. — Сьогодні я бачив Людину, котра май­же годину стояла і дивилася на вашу роботу.

— А що світилося в її очах? — запитала Леле­чиха.

— Цікавість, — відповів Жайвір.

— То пуста людина, — зітхнула Лелечиха.

— Тоді ще завтра спробуйте, — порадив Жайвір. — Негоже після першої спроби кидати надію.

   І наступного дня працювали невтомні Лелеки, але так і не спромоглися сплести з галуззя хоча б дно свого гнізда.

— Побачимо, що сьогодні той Жайвір скаже, — роздратовано мовив Лелека і полетів у поле, де трем­тіла, як струна, весняна пісня Жайвора.

   Той ще здалеку побачив Лелек, а коли сів поруч, сказав з надією:

— Сьогодні я теж бачив Людину, котра довго сте­жила за вашою роботою.

— А що світилося в її очах? — поспитала, як і вчо­ра, Лелечиха.

— Хіба сліпий не побачив би щирих сліз в очах Людини, — сповістив Жайвір.

— У неї дуже м'яке серце і безпорадні руки, — сказала на те Лелечиха.

— Давайте ще втретє спробуємо, — нарешті зва­жився сам Лелека. — Можливо, на цей раз потала­нить.

   Коли на третій день Жайвір зустрівся з Лелеками, він ледве впізнав їх: так вони змарніли від даремної роботи.

— Коли твоя праця дарує радість серцю і насо­лоду крилам, тоді і втоми не буває, — пояснив Леле­ка. — А якщо робота марна, то і сам марнієш, як жи­ве листя на морозі.

— А я знову Людину бачив, — похвалився Жай­вір, щоб хоч трохи підбадьорити друзів.

У серці малого птаха ще бриніла пісня.

— До очей її приглядався? — поспитала вже втре­тє Лелечиха.

— У її очах світився розум, — відповів на те Жайвір.

— Розум? — перепитала Лелечиха і вперше ра­дісно заклекотала: — Це перемога, мої любі! Ми вря­товані!

Лелека не повірив її словам.

   Але наступного ранку, як тільки перші промені освітили небо, і він, і Лелечиха, і Жайвір побачили, що на вершечку високого стовпа чиїсь умілі руки майстерно приладнали широке колесо з густими пе­ретинками.

Нові спиці колеса виблискували на сонці.

— Спасибі тобі на мудрій пораді, — подякувала Лелечиха Жайворові. — Коли б не ти, то не бачити б нашим діткам рідних країв.

— Людині подякуйте, — відказав своїм друзям Жайвір.

— Хто його знає? — сказала Лелечиха. — А може, це твоя весняна пісня зупинила того чоловіка, у кот­рого в очах світився розум.

Знялися Лелеки і полетіли плести своє просторе гніздо.

   А Жайвір злетів у синяву неба, і знову над весня­ним розмаєм весело забриніли його живі срібні дзві­ночки.

Жайвір співав пісню людині.

повернутися до: Українські народні казки⇒