Золоті яблука

   В одній сім'ї було три дочки. Дві повіддава­лися на сторону, а наймолодша, Марійка, залишилася при матері й батькові. Вона була найвродливіша з-поміж сестер, та лише щастя не мала. Бо не встигли від­гуляти весілля середущій сестрі, як вмерла мати, і батько привів собі другу жінку.

   Недовго прожив з нею. Знущалася мачуха над Ма­рійкою, горював батько за першою жінкою і скоро теж відправився на той світ.

   Нікого тепер вже Марійка не мала, хіба що коро­ву. Рано – вранці виганяла її на пасовище, найкращої трави носила і свій біль сирітській тварині виливала. А мачуха була така лиха, що й за пса її не мала, зну­щалася, як лише могла. Одного разу каже Марійці:

— Ти, неробо, лише мій хліб їси, а робити нічого не хочеш. Поженеш нині корову пасти, то маєш на пасо­вищі виткати мені з павутини біле полотно. Як не витчеш, то не повертайся до хати.

   Сіла Марійка на пасовищі й плаче. А корова піді­йшла і людським голосом питає:

— Чого ти плачеш, Марійко?

— Та як мені не плакати, коли мачуха наказала мені виткати з павутини біле полотно, а я не вмію ткати.

— Не плач. Подивися мені краще в ліве вухо та й візьми, що треба.

   Пригнала дівчина корову з пасовища, поклала по­лотно на стіл, а сама лягла спати.

   Здивувалася мачуха, де вона таке біленьке полотно дістала. Другого дня каже:

— Не забудь мені, лежибоко, принести нині синього шовку. Як не принесеш, то й ночувати не приходь.

   Втекла б Марійка від злої мачухи, але жаль їй корови сіла на пасовиську та й  зажурилася, що тепер робити.

— Чого журишся, Марійко? — питає корова.

— Та як не журитися, коли мачуха наказала при­нести синього шовку, а де я його візьму?

— Не журися. Подивися мені в праве вухо і візьми собі, що треба.

   Прийшла ввечері мачуха, а шовк на столі. Дивуєть­ся, як Марійка виконує всі її забаганки. На другий день відправляє дівчину на пасовище з коровою, і каже принести червоного оксамиту.

   Не знала Марійка, що зла мачуха прийшла вслід за нею аж на пасовище, сидить під кущем і слухає, про що вона з коровою розмовляє.

Пригнала ввечері корову додому, а мачуха каже:

— Завтра будемо твою корову різати, бо вона мало молока дає.

   Вибігла Марійка надвір і так заплакала, що аж небо засмутилося. Але бачить – йде незнайомий дідок.

— Чого ти, дівчино, плачеш? — питає.

— Та як мені, бідній сироті, не плакати? Нікого я не маю, лише корову, і ту мачуха хоче зарізати.

— Не плач, сирітко, бо сльози не поможуть. Як за­ріжуть корову і будуть кості розбирати, візьми кісточ­ку і посади в грядку.

   Зробила Марійка, як дід казав. На другий день се­ред города з кісточки виросла прекрасна яблуня, відра­зу зацвіла, а на третій — вродила золоті яблука.

   Хто чужий надійде, хоче яблуко зірвати, а вона гілля підніме догори і не дається. Лише підійде Марій­ка, і всі гілки нахиляються, аби вона зірвала золоте яблуко.

   Над'їхав вродливий хлопець, а сирота під яблунею. Хотів зірвати золоте яблуко, але яблуня гілля підняла догори, і побачив він під ними Марійку. Так сподоба­лася йому, що каже:

— Якби ти хотіла, я б оженився з тобою. Марійці теж дуже сподобався цей хлопець і каже:

— Дай, яблуне, йому яблуко.

   Яблуня вкрила їх гіллям, і обоє стали обривати зо­лоті яблука. Як обірвали всі до одного, хлопець взяв її на бричку і повіз до себе додому.

   А на другий день побачили на своєму городі яблу­ню. То вона вночі перейшла вслід за Марійкою. Ще довго там росла і родила золоті яблука. Може, і тепер родить, якщо вони ще живуть.

повернутися до: Українські народні казки⇒