Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Золотий черевичок

Золотий черевичок

   Казка – золотий черевичок. Жив собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка. Мати була гарна, а дочка ще краща. Як дівча ще підлітком було — занедужала мати і вмерла.

А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком:

— На тобі, доню, це зернятко, але нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо,посади зернятко, то виросте з нього верба яра; що тобі треба буде, йди до тієї верби,— все тобі зробить.

   От поховав чоловік жінку, пожурився – пожурився та й знов оженився з удовою. А в тієї вдови — своя дочка.

   Та баба свою дочку жалує, а ту дівчину не злюбила, так, що й просвіту нема. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа згорнувши руки. А пасербиця роботяща та добра дитина: що не дай їй робити, скільки не дай — все зробить. Та що з того, коли нічим бабі не догодить. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, все лає, а то й межи плечі стусоне чи таки й добре попоб’є. За роботою та за штурханцями ніколи дівчині і вгору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити, а що було в неї пошите ще за материного часу,— своїй дочці баба повідіймала. Ходить, бідолашна, в такому дранті, що й люди сміються. Мовчки терпить усе бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує та так усе й визирає, до чого б його прискіпатися. Коли ж усе дівчина робить як треба.

От баба й надумала.

— Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зом’яла, і потіпала, й спряла, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

   Взяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки бачено, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Є ж у мене зернятко від матінки!»

   Узяла посадила його на леваді, полила, а сама сіла й знов плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла, під вербою криничка, і вода в ній холоднюща й чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде. От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Вона й каже:

— Ось вам круг прядива: треба його зом’яти й потіпати, і попрясти, і полотно з нього поткати, і побілити.

— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.

Та й назад усі в вербу.

Допасла дівчина до вечора й знов до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде. Верба й відчинилася, і ті панни виносять їй полотно тонке, таке біле — хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала бичка додому, віддає полотно бабі. А вона аж зубами заскреготіла, як побачила.

Зараз свою дочку послала бичка пасти та й каже:

— На тобі, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

   Погнала ледащя бичка пасти та й мичку закинула, а ввечері приганяє бичка й каже:

— Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.

— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

   От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:

— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш — жива не будеш!

   Пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба й відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

— Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, сорочки пошити… Та ще й дайте мені вбратися,— хочу до церкви поїхати.

   Ті зараз убрали її гарно-гарно, на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під’їхали,— сіла вона й поїхала до церкви.

   Як увійшла дівчина в церкву, так церкву й осяяла. Люди аж не отямляться з дива: «Чи вона князівна, чи королівна? Ще такої не бачили». А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже не відведе від неї… Відправа кінчається, дівчина перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під’їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам’я, пошиту сорочку взяла… Коні в вербу в’їхали,— а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу з церкви.

Коли приходять.

— А що, наварила?

— Наварила.

— А сорочку пошила?

— Та й сорочка пошита.

   Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.

— Давай обідати!

   Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили — як сонце гарну… що аж князенко і молитись забув та на неї дивився.

— А до кого вона підхожа? — питав дівчина.— Може, до мене?

Бабина дочка в сміх, а баба:

— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!

   От діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з бабиною дочкою до церкви, а тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. А вона впоралась швиденько та до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

Відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули:

— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

   Вона їм знову загадала, убралася до церкви, в золоті черевички взулася, поїхала.

   Коли князенко вже там… Дівчина як увійшла, то й церкву осяяла. Люди торопіють:

   «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знав… А князенко й очей не зведе… Кінчається відправа,— вона перша вийшла, приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам’я наділа, сіла та й дожидав з церкви.

   Поприходили з церкви, посідали обідати,— розказують за ту панну.

— Князенко гарний, а вона ще краща.

— А може, вона до мене підхожа? — Ганна питається.

   Бабина дочка регоче, а баба трохи не кинулась бити дівчину… Не знає вже, що б їй і робила,— так зненавиділа.

   А князенко тим часом все довідується: хто та панна? Ніхто не знає. Радились, радились, як би його дізнатись. От один хлопець і каже.

— А я знаю, як довідатись.

— А як? — питається князенко.

— На тому місці, де вона стає, смоли підлити,— черевички й попристають.

   Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала… А князенко з панами так і пильнують, так і пильнують… Кінчається відправа, хоче вона йти,— не рушить з місця. Рвонулася,— таки зірвалася, а один черевичок і зостався. Утекла додому, приїхала, – убралася знов у своє рам’я та й сидить.

   Приходять із церкви, стали розказувати!..

— Такий, — кажуть, — маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.

— А може, на мою прийдеться? — питає дівчина.

Баба як розлютується, як почне її лаяти вдвох із дочко:

— Та ти нетіпаха! Та ти грубниця, тільки в попелі гребешся, ноги як ті колоди, — до кого рівняєшся?!

Попобили її вдвох та й з хати прогнали.

   А князенко геть скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ні, ніхто не знає.

Що його робити? А той парубок та й каже знову князенкові:

— А я знаю, як її знайти.

— А як? — питає князенко. — Кажи!

— Послати скрізь міряти той черевичок, на чию ногу прийдеться, то й вона буде.

   Пішли двораки – слуги спершу по князях, тоді по панах… Боже, як-то всім дівчатам хотілося, щоб черевичок прийшовся та князеві за жінку бути! Ні, не приходиться!.. Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах — ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.

   Ходять та міряють, та й міряють, — нема! От заходять і в ту хату, де дідова й бабина дочки були. А баба ще здалеку їх побачила, що йдуть, та на свою дочку:

— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!

А на дідову:

— А ти, нечупаро, задрипанко, геть мені зараз на піч, — щоб і не видно тебе було!

Та й загнала її.

Прийшли ті.

— Здорові!

— Дай боже доброго здоров’я.

— Чи є у вас дівчата?

— Та є в мене дочка, — каже баба. — Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку, — золотий черевичок міряти! От люба дитина, — ніжки біленькі!.. — Почали міряти, — ні, не приходяться. — Та ти дужченько, доню, стромляй ніжку, — вона влізе!

Стромляла – стромляла — де там!..

А дідова дочка дивиться з печі.

— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питаються двораки.

— Ой, то ледащиця, грубниця, нетіпаха!.. — говорить баба та на дівчину: — Ти чого вилізла, задрипо, сказано тобі — сиди там!

— Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!

Злізла вона, стала черевичок міряти,— враз так і прийшовсь.

— Ну, бабо,— кажуть двораки,— ми цю дівчину візьмемо у вас.

— Оце лихо! Де ж воно бачено, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!

— Ні, бабо, таки візьмемо!

Баба верещить: та вона така, та вона сяка!..

   Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…

А ті й не слухають.

Тут дівчина каже:

— Стривайте трохи — піду приберуся! Вийшла на леваду:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

   Як відчинилася верба, а панни до неї так і вилинули… Убралася вона, як увійшла в хату,— і хату осяяла… Так усі й поторопіли.

— Дайте ж, — каже, — вбую й другий черевичок…

   Посідали, поїхали… швидко й весілля відбули. А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар