Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Чарівна хустинка

ЧАРІВНА ХУСТИНКА

У колишні давні днини,

в незапам’ятні години,

що від них лише казки

залишились на віки, —

склалась казка чи билиця,

що була собі вдовиця

і росла при ній дочка,

вередлива та бридка.

А жила в тії вдовиці

ще й сирітка білолиця

і такої красоти,

що подоби не знайти.

Вранці піде до криниці —

наче місяць заясниться,

як додому поверта —

ніби зірка золота,

а як стане говорити —

мовби ронить самоцвіти,

тільки пісню заспіва —

все навколо ожива…

Що для квітки літнє сонце —

так і мати рідній доньці:

і зогріє, і зростить,

і від лиха захистить.

 

А безрідній сиротині —

що калині при долині,

між чужих людей зростать —

тільки лиха зазнавать.

 

Рідна доня Якилина,

що не візьме, що не кине,

то за все їй похвала,

ще й подяка немала.

 

А сирітка безталанна,

красна дівчина Оксана,

що не зробить — все не те,

що не скаже — все пусте.

Рідній доні завжди свято,

все б гуляти та співати,

а сирітка й хліб пече,

і пере, й пряде, і тче.

Та красуня білолиця

не зітхає, не смутиться

і в роботі, як на те,

наче квітонька цвіте.

 

Дні біжать, роки злітають,

і дівчата підростають.

А як стали на порі —

вже і гості на дворі:

йдуть і здалека, і зблизька,

б’ють вдові поклони низько,

звідусіль, з чужих країв

засилають старостів.

Про Оксану тільки й мова,

а про другу — хоч би слово!

Не бере ніхто дочку,

вередливу та бридку.

Всім вдовиця відмовляє,

а сирітку б’є та лає.

 

Якилина сльози ллє,

ще бридкішою стає.

Все одно — нема поради!

І, зчорніла від досади,

крашанок вдова взяла

і до знахарки пішла.

— Так і так, мовляв, бабусю,

ще й не тим тобі вклонюся —

не відмов, поворожи,

у біді допоможи.

Прожени мою турботу:

дай хоч зілля-привороту,

хоч нашли якусь ману

на Оксану навісну! —

А бабуся так їй каже:

— От що я тобі пораджу:

може, правда, може, ні,

а в далекій стороні,

за горами, за морями,

за широкими степами,

є дрімучий темний бір,

де ніколи з давніх пір

людське плем’я не ступало,

чорних сосон не рубало…

Знайдеш ти у тім бору

бабу мудру та стару.

В неї є чарівна скринька,

а в тій скринці є хустинка.

Як оту хустинку взять,

в три вузли перев’язать,

то хустинка безумовно

три твої бажання сповнить,

хоч що хочеш забажай,

тільки тричі — пам’ятай.

Як хустинка буде в тебе,

то й придбаєш скільки треба

і багатства, і краси

й доню заміж віддаси!

— От хустинка! Що й казати!

Тільки як її дістати?

Як знайти до неї слід?

Чи на захід, чи на схід

треба йти до того краю?

— А цього вже я не знаю,

може, люди проведуть,

може, зорі вкажуть путь…

Йде додому зла вдовиця,

наче хмара-громовиця,

й думку думає одну —

про хустинку чарівну.

А коли дійшла до хати,

то й надумала: послати

по хустинку чарівну

ту сирітку навісну.

Якщо вернеться щасливо —

то й насправді буде диво,

а як зіб’ється з шляху

чи зустріне смерть лиху,

то нехай хоч дідько плаче!..

І вдовиця нетерпляче

сироті дає наказ

в мандри вирушити враз.

Звикла дівчина в покорі

все робить без перекорів:

кажуть — значить треба йти

і загадане знайти.

 

Ой розлогий світ широкий!

Ліс високий, яр глибокий,

сині ріки, береги,

степ зелений навкруги.

І лежать по всьому світі

вздовж і вшир дороги биті,

і наїжджені шляхи,

і неходжені стежки —

і вибоїсті, і рівні.

Хоч на південь, хоч на північ,

і на захід, і на схід —

скрізь прямує людський слід.

От дорогами-шляхами,

невідомими стежками

йде красуня молода,

і легка її хода,

бо назустріч їй з привітом

дерева схиляють віти,

край розложистих доріг

квіти хиляться до ніг.

Уночі травиця стеле

для мандрівниці постелю,

і невтомні солов’ї

заколисують її.

 

Зійде місяць яснорогий —

вкаже дівчині дорогу,

стежать зорі золоті,

щоб не збилася в путі.

На дорозі перехожий

добрим словом допоможе,

а в незайманих лісах

птиці виведуть на шлях.

Тож Оксана і не збилась,

в довгих мандрах не стомилась,

не згубила красоти

й наближалась до мети.

І прийшла та мить жадана,

як побачила Оксана

той дрімучий темний бір,

де ніколи з давніх пір

людське плем’я не ступало,

чорних сосон не рубало.

І пішла шукать в бору

чародійницю стару.

А навколо сосни чорні,

наче привиди потворні,

простягають їй навстріт

пелехаті лапи віт.

Чагарі сухим паліччям

націляються в обличчя,

рвуть одежу колючки,

тчуть тенета павуки.

Та Оксана не вжахнеться —

там від гілки відмахнеться,

там лозину відведе

і вперед іде та йде.

От і ніч зійшла на землю,

стало в лісі зовсім темно.

Вилітають з гущини

величезні кажани,

на ялині пугач стогне…

Раптом — що це? —

ніби вогник

десь у лісі зазорів

поміж чорних стовбурів.

Йде мандрівниця до світла,

бачить: хатка ледь помітна,

причаїлась на горбку

у густім ялиннику.

Та така ж стара та древня —

років зо сто їй, напевно:

стріха мохом поросла,

призьба цвіллю зацвіла,

ще й гриби перед дверима,

а в віконці вогник блима.

Двері — рип! І в тую ж мить

вийшла баба на поріг,

зморщена, мала, щуплява,

голосок такий писклявий:

— Хто це тут в моїм бору

стурбував мене, стару?

Підійшла Оксана близько,

уклонилась бабі низько

й каже: — Це, бабусю, я.

Мати названа моя

наказала в вас уклінно

попрохать якусь хустину,

тим-то я й прийшла до вас

в отакий неслушний час!

Відказала їй бабуня:

— Що ж, коли вже ти,

красуня,

дальню путь таку пройшла

і мене в бору знайшла,

я твоє бажання сповню,

тільки знай — не безкоштовно:

ти для мене послужи —

у хазяйстві поможи,

і як буде, білолиця,

з тебе добра робітниця,

то й тобі віддячу я:

буде хусточка твоя.

 

Хто охочий до роботи,

тому праця не турбота,

а Оксана, що й казать,

змалку звикла працювать.

Як взялась вона до діла,

так робота й закипіла:

тільки щось стара звелить —

все вже виконано вмить.

Так минули прудкобіжно,

може, дні, а може, тижні,

може, сплив і довший час —

невідомо це для нас.

Тільки от одного ранку

каже баба: — Ну, Оксанко,

чи бажала я, чи ні —

догодила ти мені!

Ось тобі чудесна скринька,

а в цій скриньці є хустинка.

Як оцю хустинку взять,

в три вузли перев’язать,

то хустинка безумовно

три твої бажання сповнить,

хоч що хочеш побажай,

тільки тричі — пам’ятай.

Та іще пересторога:

ця хустинка ні для кого

не придасться в ворожбі,

а лише одній тобі.

А як хустку віддаси ти

удовиці тій неситій —

чари зразу пропадуть.

Прощавай, щаслива путь! —

Зникла баба — де й поділась.

А Оксана опинилась

в полі з скринькою в руках.

Перед нею — рівний шлях,

сонце сяє, вітер віє,

стигле жито половіє,

зеленіють дерева,

в небі жайворон співа.

І Оксана теж співає

та на скриньку поглядає:

скринька, може, й чарівна,

а на взір непоказна,

зовсім проста, дерев’яна,

а хустинка полотняна,

хоч і біла, і тонка —

звичайнісінька така.

 

Рівна стежка край дороги

так і стелеться під ноги,

пахне солодко земля,

гай видніється здаля.

Йде мандрівниця до гаю,

чує — з гаю крик лунає,

стогін — гомін боротьби,

аж тремтять старі дуби.

Лютий, хижий птах-шуліка,

гостродзьобий, превеликий,

злісний клекіт видає

й лебедицю білу б’є.

Лебедиця вже безсила,

ледве зводить білі крила,

розлетілось по траві

пір’я, зрошене в крові.

І на того вбивцю злого,

на розбійника лихого

кинулась Оксана вмить.

Хижий птах як засичить,

він Оксану вдарив дзьобом

і, схопивши в лапи здобич,

чорні крила розпустив

і в повітря підлетів.

Лебедиця загибає,

стогне, б’ється… І в одчаю

пригадавсь Оксані враз

баби мудрої наказ:

відчинила миттю скриньку,

в три вузли звила хустинку

та щосили як гукне:

— Згинь, потворище

страшне! —

Хижа птаха враз пропала.

На траву лебідка впала,

і здорова, і жива,

й каже їй такі слова:

— Красна дівчино хоробра!

Видно, серце в тебе добре,

що хустину чарівну

у хвилину цю страшну

ти не стала шкодувати,

щоб мене порятувати.

Значить, перше

з трьох бажань

ти вже висловила. Глянь! —

Подивилася Оксана:

а хустинка полотняна

тільки сповнила наказ —

вдвічі зменшилася враз!

Склала дівчина у скриньку

чарівну свою хустинку,

відпочила під дубком

і пішла своїм шляхом.

Йде вона і день, і другий.

Через поле та яруги

стежка в’ється манівцем.

І прийшла кінець кінцем

в затишну ясну долину,

щонайкращу для спочину.

Край дороги, як на те,

гарна яблунька росте.

Підійшла Оксана ближче,

бачить: всі галузки нижчі

ще зелені, молоді,

а вгорі — сухі, руді.

І листочки на верхів’ї,

кволі, зморщені, безживні,

звисли сумно із сучків,

мов лахміття жебраків.

— Що це, яблунько, з тобою?

Чом ти хилишся з журбою

і в весняні теплі дні

сохнеш, наче восени?

— Ах, красуне моя мила, —

деревце зашелестіло, —

я тому таке сумне,

що було колись рясне,

зацвітало пишним цвітом

і родило кожне літо

силу яблук золотих

для старих і для малих.

І мене мандрівці знали,

ще здаля мене вітали

і спішили в холодок

під намет моїх гілок.

А тепер хробак таємний

підо мною риє землю,

точить корінь, соки п’є,

в світі жити не дає.

Отже, й сохну я, і в’яну,

скоро й дихать перестану,

гострий біль мене пече,

серце мліє боляче! —

Затремтіла деревина,

застогнала, як людина,

і по стовбуру униз

потекли краплини сліз.

Жаль пройняв Оксані душу…

«Що ж я тут зробити мушу?

Як дивитися на це?

Загибає деревце!»

Тут вона відкрила скриньку,

звідти витягла хустинку,

зав’язала три вузли

і сказала: — Вбивче злий,

пропади, хробак таємний,

у норі своїй підземній!

А ти, яблунько, рости

і по-давньому цвіти! —

Тільки мовила дівчина,

як почула деревина,

що пекучий біль ізник

і цілющий теплий сік

напоїв сухе коріння

і потік по стовбурині,

по галузках, по листках,

по засклеплених бростках.

Підвелись галузки вгору,

і мереживом прозорим

квіти вкрили деревце.

— Ой, хвала ж тобі за це! —

деревце зашелестіло. —

Ти зробила добре діло.

Це вже друге з трьох бажань

ти промовила. Поглянь! —

Подивилась: від хустини

залишилась четвертина,

стала вся як шкураток,

як кленовий той листок!

Склала дівчина у скриньку

чарівну свою хустинку

і весела, як була,

в путь далеку знов пішла.

 

Скоро казку повідати,

та не скоро путь верстати,

а Оксана йде та йде,

тиху пісеньку веде.

І прийшла вона помалу

у країну небувалу:

що ні крок — такі дива,

аж мутиться голова!

Там на луках квітли квіти

з різнобарвних самоцвітів,

в золотім ярку текла

річка з чистого срібла,

там росли плоди незвичні

на деревах полуничних,

а з розложистих дубів

мед прозорий капотів;

там на вербах груші спіли,

там жита, мов гай, шуміли,

а в колоссі зеренце:

кожне — з куряче яйце!

А між луками-ланами,

наче сонце між хмарками,

у зеленому гаю

був палац із кришталю.

І такий він був блискучий,

так виблискував сліпуче

золотий на ньому дах —

аж мінилося в очах.

«Що за край такий багатий?

В кого б це його спитати

про такую дивину?»

Бачить: люди на лану.

Стигле жито убирають —

топором стебло рубають,

в’яжуть жито у снопки,

ставлять копи, як хатки.

На луці збирають діти

квіти з дивних самоцвітів,

квіти в кошики кладуть,

до палацу їх несуть.

Та чомусь пісень не чути

і на всіх обличчях смуток,

люди всі якісь худі,

заклопотані й бліді.

«Що за диво дивне в світі!

Тут би жити — не тужити,

чом же всі такі сумні

в цій чудовій стороні?»

Так подумала Оксана

і наблизилась до лану,

де трудилися женці

з топірцями у руці,

й каже їм: — Щасти вам доле

не журитися ніколи

в цьому світлому краю,

як у справжньому раю!

— Ой красуне білолиця! —

каже так одна їй жниця. —

Цей чудовий світлий край

був би, може, й справді рай,

ми жили б, розкошували,

працювали б, як співали,

якби наше все було:

хліб, і золото, й срібло.

Та сюди у давні роки

володар з’явивсь

жорстокий —

лютий згубник-лиходій,

шестикрилий хижий змій.

Із потворами страшними,

посіпаками своїми,

всі багатства з року в рік

він привласнювати звик.

Ще ми платимо й данину:

кожен день одну людину

віддаєм на смерть тяжку —

на споживу хижаку…

Тож іди, та без загаю,

геть з цього лихого краю,

доки вік дівочий твій

не згубив проклятий змій!.. —

Та у відповідь дівочі

спалахнули гнівом очі:

— Не скорятись треба! Ні!

Повставайте до борні!

Розбирайте миттю зброю,

на потвор ідіть війною,

а із змієм жартома

я розправлюся сама! —

На цей поклик звідусюди

до Оксани збіглись люди:

і жінки, й чоловіки,

і дівчата, й юнаки.

Грізне військо підвелося,

заблищали гострі коси,

і сокири, й топірці

в кожній стиснулись руці.

Проти них страшні потвори

не змогли чинить опору,

бо в народнім серці гнів,

як вогонь, полум’янів.

Наче в морі грізні хвилі,

йшли вперед повстанці смілі,

всіх побили, як змели,

й до палацу підійшли.

Раптом грім пішов луною

над всією стороною,

звивсь, як хмара, чорний дим

над палацом золотим.

І з страшним гарчанням

грізним,

з диким брязкотом залізним

із палацу виповз змій,

у лусці він мідяній,

із шістьма крильми

страшними,

лапи — з кігтями кривими,

з ніздрів клубом дим летить,

паща полум’ям пашить.

Все від жаху скам’яніло,

а Оксана гордо й сміло

вийшла з гнівом на лиці

і з хустинкою в руці.

Та як вигукне до змія:

— Згинь, проклятий лиходію,

зникни з світу назавжди,

щоб пропали і сліди! —

Застогнав тут змій безсило,

розметав залізні крила,

і забивсь, і затрусивсь,

і крізь землю проваливсь.

Наче сонцем променястим,

спалахнули очі щастям.

Залунав з усіх грудей

вигук звільнених людей:

— Слава дівчині Оксані,

що усі свої бажання

не для себе зберегла,

а для інших віддала!

 

А тим часом стала хустка,

як трояндова пелюстка…

Вітерець як налетів,

ту пелюстку підхопив,

і вона злетіла вгору

до блакитного простору

й зникла десь в височині,

мов розтала в тумані.

А Оксана так сказала:

— Я нічого й не бажала!

Всі ці сили чарівні

не згодилися б мені.

Світ широкий та розлогий,

скрізь ведуть шляхи-дороги,

добрі люди всюди є,

і ясне життя моє!

 

Вийшов тут з-серед народу,

наче день ясний на вроду,

ставний красень-молодик

і сказав: — Живи повік

з нами, дівчино привітна!

А коли тобі самітно

здасться в нашій стороні,

будь дружиною мені! —

Тут Оксана подивилась —

наче зірка заяснилась.

Посміхнулася йому —

наче день осяяв тьму.

Що вона йому сказала —

повіли б ми, якби знали,

тільки відзвук тихих слів

заглушив веселий спів.

Це співали люди й птахи,

і метелики, й комахи,

і на людські голоси

відгукалися ліси.

А пташинки непомітні —

бистрі вісники всесвітні —

про Оксану рознесли

поголоску по землі.

Долетіли бистрі птиці

і до злісної вдовиці,

що бажала всім завжди

тільки горя та біди.

Удова з дочкою разом

аж посохли від образи,

що не їм, а сироті

щастя випало в житті.

І така їх заздрість жерла,

що вони від люті вмерли.

Тож недобре бути злим

і дорослим, і малим!

 

повернутися до: Вірші Наталі Забілої⇒

Додати коментар