Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Два морози

ДВА МОРОЗИ

Два мо­ро­зи йш­ли у ліс,

все вби­ра­ли в іній.
В то­го був чер­во­ний ніс,
а у цьо­го — синій.

 

— Стар­ший бу­де той із нас,-
ка­же брат до бра­та,—
хто лю­ди­ну змо­же враз
до кісток про­бра­ти!

 

Їде дядь­ко в сіряку,
їде пан у шубі.
— Ви­би­рай­мо до сма­ку,
бра­ти­ку мій лю­бий!

 

Посміхнувся Синій Ніс
і побіг до па­на:
— Як би швид­ко кінь не віз,
я вже не відстану!

 

А Чер­во­ний Ніс з го­ри
ди­вить­ся й сміється:
— Крізь куниці та боб­ри
він і не проб ється.


Ну, а з дядь­ком аж ніяк
я не за­ба­рю­ся:
під розірваний сіряк
за­раз за­бе­ру­ся!

 

Синій Ніс на па­на враз
налетів що­ду­ху.
От під комір вже за­бравсь,
от схо­пив за ву­ха.


Пан ховає в хут­ро ніс,
зовсім замерзає.
А мо­роз під шу­бу вліз
і не вилізає.

 

І щи­пав, і пік як слід

па­на всю до­ро­гу.
Та й ли­шив біля воріт
вже напівживого.

 

В сніжній віхолі на­зад
наш мо­роз понісся.
— Чи вже впо­рав­ся мій брат
з дядь­ком на узліссі?

 

А мо­роз — Чер­во­ний Ніс —
теж за дядь­ка взяв­ся.
Дядь­ко крек­нув, з са­нок зліз
та й підперезався.

 

Ви­тер іній, що вже встиг
обліпити бро­ви,
і сту­пив­ши прос­то в сніг,
став ру­ба­ти дро­ва.

 

От мо­роз поліз в дірки,
і пе­че, й щипає,
тільки дядь­ко за­люб­ки
знай собі рубає.

 

Вже по­дер­тий сірячок
зовсім змок від по­ту.

Відступив мо­роз на крок,

ка­же:— Ну й ро­бо­та!

 

Дядь­ко вже сіряк ски­да,
вид­но, вгрівся добре.

На сіряк мо­роз сіда,
ка­же:— Ач, хо­ро­б­рий!

 

Як залізу я в сіряк
та укрию льо­дом,
от тоді й по­ба­чиш, як
задубієш зго­дом!

 

Склав­ши дро­ва, дро­во­руб
йде до оде­жи­ни.

А сіряк цуп­кий, як луб,
весь — як та кри­жи­на!

 

І, натішившися вкрай,
мо­ро­зець радіє:
— Шу­бу з льо­ду одя­гай!
Я те­бе зогрію!

 

Ка­же дядь­ко:— Не шут­куй!
За­би­рай­ся ду­хом! —
Та й по­чав по сіряку
мо­ло­тить обу­хом.

 

Захрустів в мо­ро­за бік,
затріщали кості.
Лед­ве-лед­ве він утік,
пла­чу­чи від злості.

 

Вдяг­ся дядь­ко та й по­гнав
ко­ни­ка до ха­ти.
А мо­роз пош­кан­ди­бав
під за­мет зітхати.

 

повернутися до: Вірші Наталі Забілої⇒

Додати коментар