Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Прогулянка до лісу

ПРОГУЛЯНКА ДО ЛІСУ

 1

Ви всі співали пісеньку

про темний-темний ліс,

де виросла ялиночка

і зайчик з нею ріс.

 

І казочки читали ви

про той дрімучий ліс,

де курочку із півником

впіймати хоче лис,

 

де йде Червона Шапочка,

а вовк услід біжить,

де в рукавичку дідову

залазять звірі жить,

 

де хатка є невидана

на курячих лапках

у лісі, лісі темному,

в бабусиних казках.

 

А чи колись бували ви

у лісі насправжки,

де в’ються між деревами

несходжені стежки,

 

де під зеленим захистом

розложистих гілок

під вітер — завжди затишок,

а в спеку — холодок?

 

Отож сьогодні в подорож

до лісу ми йдемо.

Хто хоче з нами — просимо,

усіх заберемо!

 

2

У сонячнім просторі

щебечуть ластівки.

Як човники на морі,

вгорі пливуть хмарки.

 

Ми зрання всі надворі.

Веселі та бадьорі,

йдемо із санаторію

до лісу навпрошки.

 

А ліс такий дрімучий,

і чагарник колючий

здаля — немов стіна,

густа, непрохідна.

 

Крізь ці кущі, здається,

ніхто не пробереться.

Гукнеш — і відгукнеться

розкотиста луна.

 

— Чи можна йти туди? —

А ліс гуркоче: — Йди!

— Там є вовки страшні? —

А він регоче: — Ні!

— А чи горіхи є? —

Гуде охоче: — Є!

 

— Ану, біжімо швидше,

бо ліс у гості кличе,

шепоче таємниче,

дорогу нам дає.

 

3

Дерева розступаються,

розходяться гілки.

Немовби розсуваються

густі чагарники.

 

І ми, нарешті, входимо

у тишу лісову,

де тіні прохолодою

упали на траву.

 

А десь вгорі над вітами

крізь гущу верховіть

блищить в промінні світлому

безхмарная блакить.

 

Поглянемо угору —

які ж тут дерева?

Ось клен стрункий, прозорий

і груша лісова,

 

і поруч з осокором,

спокійним та бадьорим,

осика яснокора

трепече, мов жива.

 

Ось липа кучерява

розкинула намет.

На липі цій недавно

бджілки збирали мед.

 

Збирали мед на квітах,

до вуликів несли.

Тепер минає літо,

і липи одцвіли.

 

Зате на дикій яблуні

тепер кислички є.

Підводить віти яблунька

і нам їх не дає.

 

— Діждіться, діти, осені,

недовго ждати вам:

мої кислички визріють,

охоче їх віддам!

 

4

Ось дуб —

могутній велетень —

розрісся одинцем.

Ми втрьох його обхопимо,

та кола не зімкнем!

 

А поруч з ним на пагорку

сосонка молода

поважному сусідові

про щось розповіда.

 

Шумить сосонка хвоєю,

і листям дуб гуде,

а ми й собі послухаєм,

про що розмова йде.

 

Говорить дуб:

— Наш славний рід

шанують здавна всі.

Ми можем жити сотні літ

у зелені й красі.

 

І люди з давньої пори

міцний цінують дуб:

будинок ставлять теслярі —

дубовий роблять зруб.

 

Дубові палі під мости

вбивають в дно ріки,

щоб через міст могли пройти

важкі грузовики.

 

Дубові плавають човни

у просторах морських,

і найстрашніші буруни

розбить не можуть їх.

 

Як тільки зайдеш в кожен дім,

то й тут побачиш вмить:

за стіл дубовий любо всім

сідати їсти й пить.

 

А що вже ясно й весело

палає дуб в печі,

коли гуде метелиця

надворі уночі!..

 

Замовкнув дуб. І в тую ж мить

сосонка молода

рясним гіллям як зашумить

і так відповіда:

 

— Із нас так само не одну

корисну роблять річ.

На дрова теж беруть сосну,

щоб тепло гріла піч.

 

Смолу курити запашну

приходять люди в бір.

На фабрику везуть сосну,

щоб вироблять папір.

 

Хіба ж не диво — деревцем

у лісі підростать,

і раптом стати букварем,

і вчить дітей читать?!

 

Високі щогли кораблів

теж роблять із сосни.

В далеку путь серед морів

тоді пливуть вони.

 

І, мабуть, весело пливти,

убравшись в паруси,

дивитись в воду з висоти

і згадувать ліси…

 

Ялинки кожен добре зна,

радіє взимку їм,

а де нема їх, там сосна

на свято прийде в дім.

 

Ото вже любо кожній з нас

у новорічну ніч

блищати безліччю прикрас

і вогниками свіч!..

 

Оце таку почули ми

розмову потайну

і добре пам’ятатимем

про дуб та про сосну!

 

5

Тепер в ліщину зайдем

серед дубів старих.

— Ану, хто перший знайде

на цім кущі горіх?

 

Наввипередки скачуть

хлопчак за хлопчаком.

Гукають: — Бачу, бачу

горішок під листком!

 

Дівчатка не відстали —

вони у нас меткі!

У Майї, Галі й Тали

вже повні козубки.

 

Одне лиш тільки лихо:

Мариночка мала

ні одного горіха

дістати не змогла.

 

Стоїть мала Маринка

з торбинкою в руці,

блищать, як бісеринки,

сльозинки на лиці…

 

— Хлоп’ята! Так негоже!

Ану, разом мерщій

давайте допоможем

Мариночці малій!

 

Відразу стали в коло

дівчатка й хлопчаки,

і з шелестом додолу

пригнулися гілки.

 

— Скоріш, мала Маринко,

сама усі зривай! —

Маринчина торбинка

наповнилася вкрай.

 

Мариночка сміється:

— У мене більш за всіх! —

Луною віддається

по лісі дружній сміх.

 

6

— Ой-ой, нещастя сталось!

Скоріш допоможіть!

Вдряпнула ногу Тала,

і з ранки кров біжить.

 

— Нічого, це дурничка!

В низинці лісовій

ми знайдемо травичку,

що зветься деревій.

 

На ранку цю рослинку

клади мерщій сама,

зажди одну хвилинку —

і крові вже нема!

 

— Оце тобі й аптека! —

сміються хлопчаки. —

Не треба йти далеко

по мазь чи порошки!

 

— Тут смішки недоречні,

побачите самі,

що ліки ті аптечні

у лісі знайдем ми —

 

цілющі квіти й трави:

цей самий деревій

і м’ята кучерява,

ромашки й звіробій,

 

і ягоди блискучі,

що, лісом ідучи,

ви рвали на колючім

шипшиновім кущі.

 

Лікує хворе серце

конвалія ота,

що в лісі край озерця

весною розцвіта.

 

Як кашлятимуть діти —

дивись та примічай —

із липового цвіту

заварить мама чай.

 

— Щоб горло не боліло, —

промовив тут Юрко, —

мені колись варили

гаряче молоко!

 

Тут хлопчики взялися

сміятися з Юрка:

— Немає діла лісу

до того молока!

 

Усе вам тільки смішки,

не слухай їх, Юрко!

Побродим в лісі трішки,

знайдем і молоко.

 

7

По лісі тупіт лине,

тріщить сухе гілля.

Іде якась тварина

крізь хащі навмання.

 

Так моторошно стало,

веселий гомін змовк.

Шепоче тихо Тала:

— Напевно, сірий вовк…

 

— Це тигр іде зубатий!

— А може, слон чи лев?

— Ви чуєте, хлоп’ята,

у хащах дикий рев?

 

— А може, — каже Майя, —

ведмідь сюди іде?

А зброї в нас немає,

на нас він нападе…

 

Тут зовсім близько знову

гучний почувся рев,

і от… руда корова

виходить з-за дерев!

 

Поглянула недбало

на зляканих малят

і попаски помалу

пішла собі назад.

 

— Ага! — сміються діти,

а дужче всіх Юрко, —

припало нам зустріти

у лісі й молоко!

 

Ходім вперед хоробро!

Злякались ми дарма —

ми ж знали дуже добре,

що левів тут нема.

 

То звірі все тропічні —

і тигри, і слони…

У нас, напевно, в січні

повимерзли б вони.

 

Лиш вовк тут

жити міг би

та ще рудий ведмідь,

що цілу зиму в лігві,

дрімаючи, лежить.

 

Та в лісі цім неначе

на протязі років

ніде ніхто не бачив

ведмедів та вовків.

 

А якщо є тут звірі,

то тільки білочки,

зайці вухаті, сірі

й колючі їжаки.

 

Коли б і довелося

зустрітись з ними враз —

ми їх не боїмося,

вони бояться нас!

 

Коли це раптом гілка

над нами — тільки хрусь!

Сміється з гілки білка:

— Я зовсім не боюсь!

 

Я високо стрибаю,

далеко від землі,

безпечну хатку маю

на дубі у дуплі!

 

З-під кущика сміється

колючий їжачок:

— А хто з вас доторкнеться

до гострих голочок?

 

Біжить зайча вухате,

ще й посміхається:

— В цім лісі полювати

забороняється!

 

— Пошкодити нікому ми

й не хочемо,

а з вами познайомимось

охоче ми!

 

Та дивляться звірята

насторожено,

і з ними ми погратися

не можемо!

 

8

Тепер відкриймо кошика,

дістаньмо пиріжки.

Чи треба вас припрошувать?

Сідайте, малюки!

 

До столу — не до столу,

не стіл — рясна трава,

зібрались діти в коло.

— А хто в нас чергова?

 

Та вже дбайлива Майя

з-під згортків і пляшок

із кошика виймає

чистенький фартушок.

 

Хто бачив чепурушку,

хазяєчку таку? —

Розламує ватрушку,

дає по пиріжку,

 

усім в одну хвилинку

підносить їсти й пить,

встигає для Маринки

яєчко облупить.

 

— Ну, хто добавки просить?

У кого вже нема?..

— Спасибі, Майю, досить!

Поїж тепер сама!

 

Напрочуд добрі страви!

Усе таке смачне,

коли замість приправи —

повітря запашне.

 

9

От виходить Галочка,

кличе дітвору:

— В палички-стукалочки

починаймо гру!

 

Зараз порахуємо

всіх дітей підряд.

Лісова лічилочка

буде саме влад:

 

— Раз, два —

дерева;

три, чотири,

вийшли звірі;

п’ять, шість —

пада лист;

сім, вісім —

птахи в лісі;

дев’ять, десять —

полуниці,

хто знайде,

тому жмуриться!

 

А жмуриться Льоні!

Став під деревце,

в стиснуті долоні

заховав лице.

 

— Раз, два, три, чотири,

п’ять! —

Іду шукать!

Хто не заховався —

мене не винувать!

 

Глядь — нема нікого…

Самі лиш дерева,

кущі, пеньки, дорога

та стоптана трава.

 

Лише вгорі зозуля

сховалась на дубку

і нібито глузує:

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

 

Та, мов барвисті цяточки,

мигтять віддалеки

червоні, сині платтячка

та білі сорочки.

 

— Палички-стукалочки!

Бачу всіх разом:

он за дубом Галочка,

Тала за пеньком!

 

Юра за ліщинкою

щулиться дарма!

А мала Маринка

вибігла сама.

 

От знайшлась і Майя…

Всіх застукав я!

А кого ж немає?

Де ж одне хлоп’я?

 

Вікторе! Озвися!

Я вже скрізь шукав…

— Може, він у лісі

зовсім заблукав?

 

А тим часом осторонь

ніхто не поміча

дивного, непростого,

рухливого куща:

 

сунеться потроху він,

спиниться на мить,

потім, як сполоханий,

враз перебіжить.

 

Близиться до палички…

Раптом — як помчить!

— Палички-стукалочки! —

голосно кричить.

 

— Вітя! — Весь зелений,

весь в жмутках трави,

свіже листя клена

висить з голови.

 

Всі гукають: — Ловко!

Як він тільки встиг?

Справжню маскіровку

він зробити зміг.

 

Зовсім став невидний

в цьому убранні.

Вітя наш розвідником

був би на війні!

 

А дерева тішаться

сміхом дітлахів,

аж гілки колишуться

з низу до верхів.

 

10

На тиху, світлу галяву

стежинка нас веде.

На ній зелене паростя

пробилось молоде.

 

Під ним травиця

стелеться

квітчастим килимком,

і пурхають метелики

над довгим рівчаком.

 

Рівчак, проритий глибоко,

травою весь поріс…

Чому ж такий рівчак отут

перетинає ліс?

 

Усі ми добре знаємо:

в недавню давнину

оця сумирна галява

побачила війну.

 

На ворога-напасника

з боями йшли бійці

і в темнім лісі вирили

траншеї довгі ці.

 

Вогнем і димом повнилась

ця тиша лісова,

була тут кров’ю зрошена

притоптана трава.

 

Ішли бійці атаками

в диму, в огні, в імлі

і геть прогнали ворога

із рідної землі.

 

Тепер тут ясно й затишно,

цвірінькають пташки,

у квіти й трави вбралися

глибокі рівчаки.

 

Ми мовчки тут посидимо

і в тиші лісовій

з любов’ю тих згадаємо,

хто тут ішов на бій,

 

хто в битві з лютим ворогом

гарячу кров пролив,

хто нашу землю рідну

звільнив і захистив.

 

11

У лісі тінь густішає,

схолонула трава,

дрімотливою тишею

повились дерева.

 

Серпневий день кінчається

і з вечором стрічається,

а з нами ліс прощається,

гілками колива.

 

— Добраніч, ліс, веселий ліс,

засни та відпочинь!

Ми знову прийдемо колись

в твою зелену тінь.

 

Нам жити ще до вересня

у санаторії.

До міста ми повернемось

міцні, бадьорії.

 

Тоді ходити будемо

до школи ми,

та лісу не забудемо

ніколи ми!

 

Васильки з материнкою

в низинках ми рвемо.

Притомлену Маринку ми

на руки беремо.

 

Заводим пісню дзвінко ми

і з повними торбинками

знайомими стежинками

додому ідемо!

 

повернутися до: Вірші Наталі Забілої⇒

Додати коментар