СНІГУРОНЬКА

Ой, роз­гу­ля­лись взим­ку віхоли,

до вікон хат­ку за­ме­ли,
де під со­лом яною стріхою
дідусь із ба­бою жи­ли.

Біля віконця якось ввечері
сиділи вдвох собі старі
та ми­лу­ва­ли­ся ма­ле­чею,
що роз­ва­жа­лась у дворі.

От дід і ка­же:— Ну­мо, спро­буй­мо
і ми по­ба­ви­тись, ста­ра,—
ходім та ба­бу з снігу зро­би­мо,
отак, як ро­бить дітвора!

А ба­ба ка­же:— Не щас­ти­ло нам
діток рос­ти­ти на віку,—
отож хоч нині з снігу білого
не ба­бу зро­бим, а доч­ку!

І от в са­доч­ку пе­ред ха­тою,
на­пра­цю­вав­ши­ся як слід,
із снігу білого, пух­на­то­го
зліпили ляль­ку ба­ба й дід.

Ко­ли це гал­ка враз про­ли­ну­ла
по­над сад­ком і на льо­ту
з кри­ла пір їнку чор­ну ски­ну­ла
на сніговую ляль­ку ту.

З-за хмар вечірнє сон­це блис­ну­ло,
зачервоніли промінці,—
і враз не­мов рум янець вис­ту­пив
на білім ляльчинім лиці.

І рап­том, ди­вом-не­би­ли­цею,
дівчатко ви­ник­ло жи­ве,—
з та­ки­ми синіми очи­ця­ми,
як синє не­бо зи­мо­ве,
з та­ки­ми чор­ни­ми ко­сич­ка­ми,
як чор­не гал­чи­не кри­ло,
з чер­во­ни­ми та­ки­ми щічками,
як сон­це ввечері бу­ло.

— До­бри­день,— ка­же,— ма­мо й
та­точ­ку!
Ой, як я вас обох люб­лю!
Ведіть скоріш до се­бе в ха­точ­ку
доч­ку — Снігуроньку свою!

Вби­ра­ють зем­лю сніжні віхоли
в хо­лод­ний одяг зи­мо­вий.
А дід та ба­ба щас­тям-втіхою
стрічають кож­ний день но­вий.

У хатці при­бра­но, підметено —
ні по­ро­шин­ки по кут­ках,
узорні ви­шив­ки та пле­ти­ва
на руш­ни­ках, на по­душ­ках.

Та ще й во­ди щод­ня на­не­се­но,
в дворі прочищені стеж­ки,
і цілий день так лю­бо й ве­се­ло
лу­на­ють співанки дзвінкі.

То все доч­ка, то все Снігуронька
встигає все зро­би­ти вмить,
мов промінь сон­ця в небі хму­ро­му,
усе на­вко­ло ве­се­лить.

Дівчатка й хлопці в ха­ту дідову
з усьо­го схо­дять­ся се­ла,
бо вже Снігуронька привітлива
із ни­ми друж­бу за­ве­ла.

Гу­ля­ють в сніжки, з гір спус­ка­ють­ся
во­на ніде не відстає,
мо­ро­зу зовсім не лякається,
в снігу ще кра­щою стає.

Вже й пригрівати ста­ло со­неч­ко.
Старі радіють — це ж вес­на!
Та все частіше їхня до­неч­ка
си­дить за­мис­ле­на й сум­на.

Во­на все рідше посміхається,
все тих­ше пісеньку ве­де,
від сон­ця в затінок ховається,
із дітьми гра­ти­ся не йде.

Ліси й сад­ки убра­лись зе­лен­ню,
укри­лись цвітом за­паш­ним,
і лу­ки всі — не­мов застелені
квітчастим ки­ли­мом ряс­ним.

Прийш­ли дівчатка до Снігуроньки:
— Ви­ходь, по­дру­жень­ко, до нас!
Чо­му це ти бліда й за­жу­ре­на
в та­кий яс­ний ве­се­лий час?

— Піди,— го­во­рять бать­ко й ма­ти їй,
по­роз­ва­жай­ся, як ко­лись!—
Отож во­на й пішла з дівчатами
у гомінкий вес­ня­ний ліс.

Дівчата бігали над річкою,
зби­ра­ли квіти на вінки,
у лісі сте­жи­ли за птич­ка­ми
і співи слу­ха­ли дзвінкі.

На ку­пу хми­зу десь на­ди­ба­ли,
роз­к­ла­ли во­гни­ще мерщій
та й ну стри­ба­ти-пе­ре­ст­ри­бу­вать
че­рез во­гонь навперебій!

Снігурка на дівчат по­гля­ну­ла,
роз­ве­се­ли­лась, розійшлась,
стриб­ну­ла теж — і враз роз­та­ну­ла!
І вго­ру хмар­кою зви­лась…

І вже не­ма Снігурки милої —
лиш хмар­ка ли­не за лісок,
і долітає з хма­ри білої
дзвінкий Снігурчин го­ло­сок:

— Не плач­те, матінко та ба­теч­ку!
Хоч і не­дов­го я жи­ла,
та зве­се­ля­ла ва­шу ха­точ­ку
й са­ма щас­ли­вою бу­ла.

Ось по­ле­тять хмар­ки над ни­вою
ген-ген над сте­пом, за се­ло
і там впа­дуть ряс­ною зли­вою,
щоб все зрос­та­ло і цвіло.

І ви любіть жит­тя і со­неч­ко,
радійте квітам і теп­лу
і спо­ми­най­те вдяч­но до­неч­ку,
свою Снігуроньку ма­лу!

повернутися до: Вірші Наталі Забілої⇒