Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 3161 0352
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Зайчатко та їжак

ЗАЙЧАТКО ТА ЇЖАК

1

Як зайчатко з їжаком

грались весело клубком

 

Зайчиха-мама біля хати

сиділа якось у садку

і для синка, для зайченяти,

плела панчішку в холодку.

 

Панчішка, знай собі, плететься,

така пушиста та м’яка!

Вовняна нитка в’ється, в’ється

І розвивається з клубка…

 

— Ой леле! — каже враз зайчиха. —

Я тут сиджу собі й плету,

а борщ кипить і, як на лихо,

збігає, мабуть, на плиту!..

 

І от вона побігла в хату

і позабула під дубком

свою роботу розпочату —

панчішку разом із клубком.

 

Лежить клубок, лежить панчішка…

Аж тут заходить у садок

Стрибайчик-зайчик, довгі ніжки,

і їжачок, його дружок.

 

— Поглянь, який клубок добрячий!

Давай пограємось в м’яча!

— Ой ні, не можна! Це ж не м’ячик! —

говорить злякано зайча. —

 

Розгнівається мама дуже

й мене за вухо поскубе! —

Їжак на те: — Не бійся, друже,

я захищатиму тебе!

 

Бо я нічого не боюся,

нікого слухать не люблю;

як хтось зачепить — вмить згорнуся

і колючками поколю!..

 

І, не послухавши зайчати,

їжак схопив отой клубок

та як почне його качати

й перекидать через дубок.

 

Клубок злітає вгору, вище,

стрибає, наче справжній м’яч,

а їжачок гукає, свище,

за ним ганяється навскач.

 

Забувши страх, зайча сміється

з веселих жартів їжака…

А довга нитка в’ється, в’ється

і розвивається з клубка!

 

Клубочок зменшується швидко,

панчішки — наче й не було!

В кущах заплуталася нитка —

все павутинням заплело!

 

Зненацька вибігла зайчиха

і, гру побачивши таку,

сплеснула лапками: — Ой лихо!

Та що ж це робиться в садку?!

 

Їжак одразу схаменувся

і, щоб не трапилось біди,

колючим м’ячиком згорнувся

та й… закотивсь хтозна-куди!

 

А зайченя за вухом чуха:

— Чи залишитись, чи втекти?.. —

Тут мама враз синка — за вухо!

І почала його скубти…

 

Отак скінчилась казка наша:

зайчатко скривджене пищить,

зайчиха в хаті варить кашу

і досі сердиться й бурчить.

 

А де ж їжак? Та що питати!

Сидить, напевно, десь в кущі.

Чи справжній друг він для зайчати?

Про це вже скажуть читачі!

 

2

Як зайчатко з їжаком

гнались в лісі за жуком

 

Зайчата вранці йдуть до школи,

несуть в портфелях букварі.

І не запізняться ніколи

ці довговухі школярі.

 

Стрибайчик теж виходить з дому,

як і усі малі зайці,

він у костюмчику новому

і в чистім білім комірці.

 

Біжить зайча по лісі швидко,

щоб не спізнитись на урок.

Коли це раптом хтозна-звідки

іде назустріч їжачок.

 

Ніяких зошитів чи книжки

чомусь немає в їжака.

Він на травиці, як на віжках,

веде рогатого жука.

 

Та тільки впертий жук не хоче

слухняно йти за їжаком,

хоч той листком його лоскоче

і підганяє батіжком.

 

— Ого, який жучище в тебе!

А що ти хочеш з ним робить?

— Цього жука привчити треба,

він буде возика возить!

 

А жук уперся і — ні кроку! —

вчепився лапками за мох.

— Ану, заходь-но з того боку

та й поженем його удвох!

 

Забігли друзі справа й зліва —

рогач ні з місця й поготів!

Образився, загув із гнівом,

рвонув травинку — й полетів…

 

— Держи! Лови!.. —

Книжки зайчачі

розсипалися по землі.

Біжать, гукають нетерпляче,

підстрибують приятелі.

 

А жук туди й сюди проворно

серед густих кущів снує,

хоч високо злетіти вгору

йому травинка не дає.

 

Захекане, усе спітніле

за рогачем біжить зайча,

через струмок стрибає сміло,

от-от впіймає втікача!

 

Та жук нарешті скинув пута,

помчав, мов куля, через яр…

І про свої книжки забуті

аж тільки тут згадав школяр.

 

— Ой! — скрикнув він, —

котра година?!

Ми запізнились на урок!

— Та я ходжу на другу зміну! —

недбало каже їжачок.

 

Крутнувся він на одній ніжці,

не став на зайчика чекать

і геть подався по доріжці

нової забавки шукать.

 

Стрибайчик, весь брудний, подертий,

з’явився на шкільнім дворі,

коли вже на урок четвертий

ішли з перерви школярі.

 

Ой, сором зайчику малому!

Лунає сміх з усіх кутків,

а вчитель каже: — Йди додому

і не вертайся без батьків!..

 

Напевно, вам шкода зайчати?

Але, по правді, як-не-як,

хто в цій пригоді винуватий?

Авжеж не жук і не їжак!

 

3

Як зайчаті на біду

щось зросло в його саду

 

В кутку зайчачого садочка

низинка затишна була.

Там під кущами в холодочку

якась диковинка зійшла.

 

Прибігли в той куток зненацька

Стрибайчик-зайчик з їжаком

і бачать: кульки чудернацькі

з-під листя випнулись рядком.

 

— Що це таке — не розумію! —

говорить зайчик їжаку. —

Якась кумедна чудасія

зростає в нашому садку!

 

Їжак примружив очі хитрі.

— Бач, — каже, —

просто із землі

зросли на вільному повітрі

чудові м’ячики малі.

 

Це, знаєш, діло незвичайне

і сталось вперше тільки тут…

Ти напиши про це негайно

у науковий інститут!

 

А сам щодня вставай раненько

і воду лий під ці кущі,

тоді із м’ячиків маленьких —

футбольні виростуть м’ячі!

 

Оцю невидану рослину

тоді назвуть твоїм ім’ям —

і ти на всі ліси й долини

славетним станеш зайченям!

 

Почувши це, Стрибайчик радо

гукнув: «Ура!» — на весь садок —

і став виконувать поради,

що надавав йому дружок.

 

Він під кущами всю травичку

навкруг тих кульок прополов,

цебром тягає воду з річки

і поливає знов і знов.

 

Ось день пройшов,

минає другий —

м’ячі зростають на очах!

Стають товсті, великі, круглі,

червоні, в білих крапочках.

 

Не встигла третя ніч минути,

а по дорозі, через міст,

вже їдуть вчені з інституту,

одержавши Стрибайчин лист.

 

Під’їхали, ідуть до хатки.

Стрибайчик вибіг їм навстріч.

— Ану, показуй нам, зайчатко,

яка тут в тебе дивна річ?

 

І от, пишаючись страшенно,

гостей Стрибайчик в сад повів.

Поважно йдуть: борсук учений,

лисиця й двоє ведмедів.

 

Біжать і всі зайці до саду,

зчинивши галас на весь ліс…

А їжачок тупцює ззаду

та ще й хихикає під ніс.

 

От зайчик наш перед юрбою

підходить до кущів отих.

Розвів гілки перед собою:

— Дивіться! — каже… і затих.

 

Стоїть і лупає очима:

«Та що ж це сталося вночі?!»

В низинці вогкій перед ними

м’ячі — вже зовсім не м’ячі!

 

Немов зонти на довгих ніжках

вони тепер стоять усі,

такі червоні, в білих бризках,

блищать у ранішній росі.

 

І раптом сміх рознісся дзвінко,

і залунало із юрби:

— Оце дивинка так дивинка!

Це ж звичайнісінькі гриби!

 

А вчені кажуть: — Як не сором!

Ти що, зайча, глузуєш з нас?

Якимсь поганим мухоморам

чи варто приділяти час?

 

Ще довго сміх лунав в окрузі,

всі потішались над зайчам.

Нарешті залишились друзі —

їжак та зайчик — сам на сам.

 

— Це ти мене підвів, їжаче! —

сказав Стрибайчик. — Тільки знай:

тобі цього я не пробачу,

і нашій дружбі нині край!

 

Зареготав їжак байдуже:

— А хоч би й так! Хи-хи-хи-хи! —

І тим скінчилась їхня дружба,

і розійшлися їх шляхи.

 

4

Як Стрибайчик під сніжком

помирився з їжачком

 

Прийшла зима. Летять сніжинки

і стелять ковдри по землі.

Вдяглись у білі одежинки

зайці великі та малі.

 

Зайчатам весело та любо

на саночках спускатись з гір.

Їх добре гріють теплі шуби

морозам злим наперекір.

 

Ось покотивсь на лижах зайчик,

спустився з гірки… Подивись! —

Та це ж знайомий наш — Стрибайчик,

що з їжаком дружив колись!

 

Змінився він навдивовижу

і став розумним та метким:

і вчиться добре, і на лижах

нікому не зрівнятись з ним.

 

От він з гори злетів щодуху,

на другу гору спритно вліз,

насунув шапку межи вуха

і навпростець побіг у ліс.

 

У лісі сплять під снігом клени,

жовтіє листя на дубках,

стоять ялиночки зелені

в пухнастих снігових шапках.

 

Біжить Стрибайчик тихим лісом

і раптом бачить на бігу:

щось темне під горбочком лисим

ледь-ледь ворушиться в снігу.

 

Стрибайчик до горбка під’їхав,

розкидав лапками сніжок,

а там лежить і ледве диха

нещасний, змерзлий їжачок!

 

— Ти що тут робиш?! — зайчик скрикнув.

— Ведмідь мій домик розвалив…

Зламались двері, стіни, вікна,

не знаю — як я сам вцілів…

 

Тепер притулку я не маю,

надворі ж холодно, зима!

Крізь колючки мороз проймає,

а шуби теплої нема…

 

Напав на мене кашель, нежить,

я, мабуть, зовсім пропаду…

Мені ж узимку спать належить,

а не гуляти на льоду!

 

Тут їжачок плачем зайшовся,

і позабув Стрибайчик вмить,

що розсварився з ним назовсім

і клявся більше не дружить.

 

— Ходім до нас! — гукнув Стрибайчик. —

У нашій хаті місце є,

і хліба знайдеться окрайчик,

і ліжко дам тобі своє!

 

А мама пироги пектиме,

варитиме нам киселі…

І проживеш ти цілу зиму

і не голодний, і в теплі!

 

Тоді на нього вдячним зором

їжак поглянув і сказав:

— Мені тепер самому сором,

що дружби я не шанував.

 

Та все вже піде по-новому,

кажу тобі як чесний звір:

хорошим другом в школі й вдома

для тебе буду я, повір!

 

І друг потиснув лапку друга,

ще й міцно так, як тільки міг!..

Тим часом розгулялась хуга,

змітать в замети стала сніг.

 

А сніг той з неба так і валить!

Не дійде з лісу їжачок…

Аж ось санчата — з лижних палиць

та із соснових гілочок…

 

— Сідай, їжаче, та не падай! —

Стрибайчик впрягся в саночки

і крізь завісу снігопаду

помчав на лижах напрямки.

 

Отак до заячої хатки

через лісок, через лужок

добрались вдвох — мале зайчатко

і їжачок, його дружок.

 

повернутися до: Вірші Наталі Забілої⇒

Додати коментар