Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Жолудик

ЖОЛУДИК

На вільній волі, на узліссі,

Підвівши вгору буйний чуб,

На всі кінці гіллям розрісся

Розложистий, вітластий дуб.

 

Всі, хто бував у цьому місці,

Його прозвали Зимовик,

Бо він всю зиму в жовтім листі

Аж до весни стояти звик.

 

Весною ж брались зеленіти

На нім листочки молоді,

І в пишній зелені щоліта

На ньому стигли жолуді.

 

І він стояв і слухав любо

Пісні пташок і вітерця…

Ось під отим крислатим дубом

І почалася казка ця.

 

* * *

 

Заграв вітрець в свою сопілку

І по-осінньому війнув.

Зірвався жолудик із гілки

І долі з дерева стрибнув.

 

Він був опуклий, зовсім стиглий,

Блискучий, гарний… Недарма

До нього білка враз підбігла

Та й каже: — Кращого й нема!

 

Таку хорошу жолудинку

Охоче я негайно з’їм! —

А він на те їй: — Сіроспинко,

Послухай, що я розповім.

 

Я ж не якесь дрібне ледащо, —

В далекі мандри я іду,

І з мене виросте найкращий

З усіх дубів найвищий дуб.

 

Тож відійди з дороги, білко,

Мені в путі не заважай! —

Вона й відскочила на гілку:

— Пробач, будь ласка… Прощавай!

 

І покотився далі жолудь.

Коли назустріч, з-за куща,

Біжить, спустивши рильце долу,

Гладеньке дике кабанча.

 

— Ой, жолудь! — каже. — Річ путяща!

Його я враз охоче з’їм! —

А він на те: — Послухай краще,

Що я про себе розповім.

 

Я — дуба син! І сам я буду

Теж велетнем, як батько мій.

Мій рід відомий скрізь і всюди,

І їсти ти мене не смій!

 

Кабанчик здивувався дуже:

— Ну що ж, не їстиму тебе!

Хіба ж я міг гадати, друже,

Що справді ти таке цабе?!

 

Знов покотився жолудь прямо.

Коли назустріч — оленя:

— Ого, такими жолудями

Я радо снідав би щодня!

 

— Ні, — каже жолудь, — я ж не простий,

Я — дуб майбутній, зрозумій,

З усіх дубів найвищий зростом!

І їсти ти мене не смій!

 

І оленятко відступило…

А жолудь — далі, по траві.

Та раптом щось його вхопило,

Аж задзвеніло в голові!

 

І він заверещав, заойкав,

Не може вимовить слівця…

Це дужий птах, красуня сойка

Схопила дзьобом мандрівця!

 

Схопила — та й летить помалу.

Неквапно змахує крильми

І думає: «Пора настала

Підготуватись до зими.

 

Поназбираю жолудів я,

Сховаю в нірку біля пня,

А взимку, в пору безхарчів’я,

Досита їстиму щодня!»

 

Отак-то жолудь опинився

В землі, в задусі, в темноті…

А дужий птах кудись подівся

Чи то забув місця оті…

 

Та жолудик у нірці темній

Не згинув, вижив як на те, —

Він корінцем вчепився в землю,

Проріс — і вже росте, росте!..

 

* * *

 

І ось на галяві край ставу,

Сміливо здершись на горбок,

Стоїть зелений, кучерявий,

Веселий молодий дубок.

 

Стоїть, міцніє рік за роком,

В нове вдягається вбрання,

І стане він колись високим,

Таким, як вся його рідня.

 

Він житиме літ зо сто, з двісті,

А то й багато сотень літ…

Та не забуде, як колись-то

Стрибнув — і покотився в світ!..

 

Він буде сонцеві радіти,

Пісням пташок і вітерцю.

А білочкам і любим дітям

Розповідати казку цю.

 

повернутися до: Вірші Наталі Забілої⇒

Додати коментар